Є речі, байдуже чи легковажне ставлення до яких можна дарувати пересічному обивателю, але не можна простити держслужбовцю або чиновнику органів місцевого самоврядування, тим паче – міському голові.

Особливо, якщо ці речі стосуються вікопомних для місцевого населення подій, пов’язаних із страшною трагедією, а чиновник висловлюється не вдома на кухні, а фактично на людях – на власній сторінці у Facebook.

Міський голова м. Суми Геннадій Михайлович Мінаєв, розлого розмірковуючи над темою сумнівних шкільних творів, з милою безпосередністю признався, що, перебуваючи в достатньо юному віці він вже розумів переваги славослів’я на адресу першої особи держави перед якимось поетом. Заперечення викликало зовсім не цей факт, а дещо інше. Дозволимо собі цитату.

«Еще раз о власти и о том, что история повторяется. Лень искать в недрах управления образования документы и приказы четырех-пяти-летней давности [да еще находясь в отпуске] о том, что ученики города Сумы должны писать сочинения на тему голодомора 30-х годов в Украине и, в частности, в нашем городе. Кстати, тогда Олег Вячеславович Медуница [Oleg Medunitsya] находился тогда в должности заместителя председателя Сумской областной государственной администрации и никаких возражений и/или протестов с его стороны тогда не было. Впрочем, ни с какой стороны – не было. Да и голодомора в на территории города Сумы по большому счету не было, в отличие от Сумского региона и соседних областей, кстати, областей России – Курской [включая Белгородский уезд – моей малой родины], Воронежской и т.д. Так что, история повторяется и власть остается властью в худшем ее понимании».

Не заперечую, що подібні твори (на тему геноциду в Україні 1932-1933 рр.) могли писатися в школі. Проте тут є суттєва різниця із сьогоденням. По-перше, робилося це на виконання державної політики (!) в сфері національної пам’яті. Загальновідомо, що День пам’яті жертв Голодомору так ніхто і не відміняв! По-друге, той же О. Медуниця, як державний службовець, був зобов’язаний забезпечувати реалізацію загальнодержавної гуманітарної політики на терені області. Проте я сумніваюся, що він особисто віддавав наказ про написання подібних творів. Натомість я упевнений, що ані нинішній Президент України, ані Кабінет Міністрів України, ані Верховна Рада України чи навіть Міністерство освіти і науки, молоді та спорту жодним чином не змушували місцевих освітян виявляти недоречну ініціативу, котра скоріше негативно вплинула на імідж місцевих можновладців. Ви дорікаєте Голодомором, неначе чимось недостойним і злочинним, проте такої реакції засобів масової інформації та громадськості, яку ми зараз спостерігаємо по відношенню до твору «Нова Сумщина – 2015», тоді не було.

Та власне справа не у Медуниці, а у, Вас, Геннадію Михайловичу. Можливо, разом зі шкільними творами про Голодомор Ви пригадаєте і законодавчі акти, котрі регламентували і на сьогодні регламентують питання вшанування пам’яті жертв геноциду? Дозволю собі нагадати деякі з них – це Постанова Верховної Ради України від 6 березня 2003 року № 607-IV, Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» № 376-V від 28 листопада 2006 року та Указ Президента України «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» № 250/2007 від 28 березня 2007 року. Між іншим, їх можна віднайти на офіційному інтернет-представництві Президента України Віктора Януковича.

Ви дозволили собі абсолютно безпідставні заяви, що «голодомора на территории города Сумы по большому счету не было». Ви, посадова особа, котра мала забезпечити на місцевому рівні виконання вище зазначених законодавчих актів, а значить ознайомитися із суттю та історією справи. Вибачте, але виникає цілком логічне запитання: Вас дезінформували підлеглі співробітники чи це вияв власного невігластва? Адже зазначений Указ Президента України вимагав «створити до кінця 2007 року списки мешканців регіонів, що постраждали від Голодомору 1932-1933 років в Україні, вжити заходів щодо належного впорядкування місць поховань жертв геноциду Українського народу».

На виконання Указу Сумська обласна державна адміністрація розгорнула роботу по підготовці та виданню обласного тому «Національної Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні», до якої районні державні адміністрації та міськвиконкоми мали подати відповідну інформацію. Не полінуйтесь і віднайдіть цю велику за розмірами книгу та спробуйте там відшукати інформацію про місто Суми. Так ось, там є списки жертв, надані 24 адміністративно-територіальними одиницями з 25 існуючих в області. Вгадайте з першого разу, яка одиниця відсутня? Правильно, місто Суми!

Виходить, що Ваші чиновники, а значить і Ви, просто проігнорували вимоги чинного законодавства. Можливо, Ваші чиновники (невже і Ви?) вважають, що хвилі Атлантичного океану розбиваються об паркан «Хімпрому», що, крім містечкового комашиного шмеру, у цілому світі нічого не існує? Напевно, вони вважають (невже і Ви?), що в місті немає громадськості? Звичайно, панам з обозу завжди здається, що армія існує лише заради них і їхньої можливості гендлювати солдатськими чобітьми!

Вашим чиновникам, а значить і Вам, Геннадію Михайловичу, необхідно брати за приклад обласну державну адміністрацію, де враховували громадську думку і точку зору фахівців і вряди-годи роблять це і зараз. А Ваші чиновники тоді, у 2007-2008 роках не звертали уваги ні на публікації в пресі, ні на клопотання громадськості щодо встановлення бодай скромної таблички на місці принаймні одного масового поховання жертв Голодомору! Їм, як Хомі Невіруючому, треба було взяти до рук лопати і спробувати копнути землю на дивно пустій ділянці між корпусом ВНДІ АЕН та Лучанським цвинтарем. Там, на глибині одного метра вони б віднайшли жахливі підтвердження! Цілий яр! Вдумайтеся! Цілий яр, котрий колись із півночі обмежував цвинтар, було заповнено людьми (від старих до немовлят), що померли від Голоду.

А що ж встановили на їхню згадку? Якесь жахіття в стилі чи то абстракціонізму, чи авангардизму, чи Бог знає чого! Принаймні, біля автовокзалу є «відбувальщина», а ось біля Петропавлівського цвинтаря вже більше 20 років стоїть камінь, на якому вибито: «Здесь будет установлен обелиск жертвам репрессий». Можливо міський голова заперечить, що і репресій доби тоталітаризму не було?

Як-то кажуть, «Очевидне – неймовірне»! Наприклад, самого цукру в Сумах уже не виробляють, Павловський рафінадний завод знищено, а недолугий Пам’ятник Цукру є! Голодомору в Сумах за твердженням міського голови не було, а жахливий пам’ятник його жертвам є! Репресії були, а замість меморіалу – обіцянки…

Інакше, вибачте, як невіглаством відверте небажання знати й належно шанувати історію власного міста назвати не можна. Адже у пана бургомістра в кабінеті, як і на обкладинці сторінки у Facebook, висить портрет Івана Харитоненка, а репродукція відомого портрету засновника Сум і першого міського голови Гарасима Кондратьєва – відсутня. Я вже не кажу про пам’ятник чи меморіальну табличку! Принаймні попередники Мінаєва, Андронов і Омельченко, по черзі (!) двічі відкривали на стіні Воскресенського храму тепер вже обдертий гіпсовий барельєф…

Можливо, традиційне вже байдуже ставлення очільників міста до його історії пояснюється тим, що всі вище названі особи були «приходьками», а милі їхньому серцю «малые родины» перебувають у далеких «уездах» Курської, Харкывської та інших областей України та Росії?

Повертаючись до основного питання, нагадаю зміст стаття 2 Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», котра визначає, що «публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

А наостанок надаю свідчення мешканців м. Суми про події 1932-1933 рр., зібрані за власною ініціативою сумськими школярами і студентами. Це єдине, що потрапило про Суми до видання «Національної Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Сумська область».

Спогади Василя Миколайовича Шевченка, 1921 р. н.,

уродженця м. Суми

Скупа розповідь про своє дитинство та юність. Перша полотняна сорочечка з кишенькою, перша свитка, в якій ходив, перший біль-почуття, коли на його очах сусід помирав від голоду. "Я плакав - так було шкода". Згадує Василь і смерть старшого брата Івана, і те, як помирав батько, пухлий з голоду. Він вже ніколи не дізнається, про що думав перед смертю його батько, пухлий з голоду. Його незабутній світлий образ, певно, поставав перед ним, тому він змовк на деякий час, потім продовжував. Він ніколи вже не дізнається, про що думав перед смертю його батько, але впевнений, що той помер через бажання накормити свою сім'ю і хліб, який приносив він своїм дітям  сам ніколи не їв.

Розповідає Василь, як у голодні роки пас чужу корову за харчі, приносив миску зі стравою додому, щоб поділитися з мамою.

"Пам'ятаю, як я їздив у село до бабусі. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об'їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі руки. А другого дня стерню зорали…"

Хто пережив це колоскозбирання, на все життя запам'ятав і колючу, як щітка, стерню, що до крові обдирала босі дитячі ноженята, і пекучі кров'яні п'явки на худеньких спинах од нещадного об'їждчикового батога, і в'їдливі остюки зо комірцем полотняної сорочки. Але найпекучішим, найнестерпнішим за всі п'явки і остюки було і залишилося щемке відчуття приниження, несправедливості, образи з боку безбожної влади, на якому б рівні вона не проявляла себе. Не задоволений він владою і в наш час. Але сподівається, що таких страшних років голодомору Україна вже ніколи не пізнає.

За матеріалами пошукового загону ССШ № 17 м. Суми.

Спогади Катерини Іванівни Бурмаки (у дівоцтві – Нагорна),

1921 р. н., мешканки м. Суми

Під час голодомору мені було 11 років. У сім'ї було четверо дітей : Галя, Вася та Іван, він був найстаршим. На той час ми жили на Гудимовському провулку в районі Засумської вулиці. Батько був чоботарем, він шив і якось підробляв. Також допомагала нам моя тітка, батькова сестра, вона робила на цукровому заводі і дуже гарно знала його начальника, тому приносила нам цукор. Ми полюбляли їсти його та запивати водою. У цьому році врожай був гарний. Пам'ятаю, ми з матір'ю ходили в поле, на якому вже зібрали врожай, шукали та збирали маленьку картоплю, яку не викопали. Приносили додому, варили, а також робили ніби котлети з гічи, яку обривали з буряків. Також допомагала не вмерти з голоду корова, яка хоч якось годувала нашу сім'ю. Пам'ятаю, держава давала кожного дня кожній сім'ї небагато хлібу, приблизно 200 г. Також залишилася у моєму серці подія, яка відбулася на моїх очах: прийшов до нас з іншої області наш дядько, йшов, мабуть цілий день. Мати його накормила тим, що було, він розповів нам про своє життя. І тільки вийшов з дому, пройшов приблизно 10 метрів і впав. Він помер, напевно, від знесилля, або скоріш за все, від голоду. А на наступний день помер найменший Вася, останні дні він майже нічого не їв, тому що був дуже слабкий, його маленьке тіло не могло боротися з недоїданням кожного дня. Тепер нас залишилось троє…

Спогади записані учнями ЗОШ № 12 пошукового загону м. Суми

Спогади Меланії Тимофіївни Лебедєвої, 1919 р. н.,

уродженці м. Суми

У 1929 році була колективізація і батько не пішов у колгосп (с. Баси), а прийшли активісти і почали грабувати. У батька була сім'я 10 чоловік і вони не подивилися на це і почали розбирати спочатку клуні, потім конюшню і все увозити. Дійшла черга до хати, хата була стара, але була заготовка на нову та й ту забрали. Залишили нас без нічого. Продукти всі забрали, а також корову, коня, плуг і борону.

Бабуся пішла до сільради попросити , щоб що-небудь залишили з продуктів, але її вигнали. І 10 чоловік сім'ї залишилося голодувати.

1932-1933 роки були страшно голодними. У нас померло 3 чоловіки – мама, сестра, бабуся, а ми були пухлими. Деякі люди зжалилися  над батьком і запропонували йому віддати дітей у різні сім'ї. Тоді забрали мене і сестру чужі люди. А батько пізніше забрав нас знову додому. Так ми не померли, були пухлі, але разом помалу вижили.

Спогади записані членами пошукового загону ЗОШ № 22.

                                                                     Спогади Вадима Івановича Талденка 1922 р. н.,

                                                                                                     уродженця м. Суми

Я народився 14 квітня 1922 року в місті Суми на вулиці Перекопській, 19. Наша сім’я складалася з 4 чоловік(мама і тато ,я і маленька сестричка). Батько був першокласним чоботарем. До нього зверталися з усіх куточків міста. Тому я з точністю можу сказати, що наша сім’я на той час жила дуже добре. Ми ще, пам’ятаю, міняли взуття на харчі. До того ж і мама була надзвичайно економною жінкою. Вона була домогосподаркою, займалася вихованням дітей. Я з сестрою ходив до 4 школи. Добре навчався. А також у нас було піаніно, на якому приходилося вчитися грати. Що стосується хазяйства ,то хоча ми і жили у місті, але в нас були кури.

Та з приходом 32 року все змінилося. Хоча в містах і не було виконавців, але все ж існувала інша біда – крадіжки. Тому ми з сестрою, коли залишалися вдома тільки вдвох, то зачинялися на всі защіпки. Тих курей, про які я казав, спочатку ми намагалися швиденько з’їсти. Один із найяскравіших випадків крадіжки запам’ятався мені на все життя. То було в 1932 році. Я вже казав, що мій батько працював чоботарем. Так ось у нього в помічниках був один молодий чоловік. Він добре справлявся з роботою, був трудолюбивим, приємним, добрим, наполегливим. Але Голодомор змінив усе. Навіть моральні засади людей. Так ось. Коли мої батьки пішли з дому у справах, ми з сестрою добре зачинили двері і тихесенько сиділи вдома. Та в наш дім завітав непроханий гість. То був той молодик. Він вкрав все батькове знаряддя: шкіру, заготівки, інструменти, бо на той час те можна було вигідно обміняти на їжу. Минав час, і через 10 років той чоловік прийшов до нашого батька просити пробачення. Він довго плакав і вибачався. Пам’ятаю, сказав таку фразу, що якщо б я з сестрою в той день не зачинив добре двері, то невідомо, як могло все закінчитися.

Після тієї крадіжки батьку прийшлося шукати інше місце роботи. Весною 1932 року він влаштувався на лісопильний завод, який знаходився на той час на залізничному вокзалі міста Суми. То була страшно ризикована робота. Коли мені було 11 років, я вже носив батькові сніданки і бачив, як то було страшно. Мало людей йшло туди працювати. Але хто хотів прокормити свою сім’ю, міг переступити через свій страх і побоювання, тому що кожному робітнику там давали по 800 г хліба і ще плюс по 200 г на кожного члена його сім’ї. Тому тільки через хліб батько пішов працювати на той завод.

Що стосується піаніно, так ми його обміняли на 3 літри соняшникової олії, півмішка борошна і ще на дріб’язок якийсь. І взагалі намагалися обмінювати все цінне і нецінне на їжу. Пам’ятаю, що мама шила з простирадла кальсони, сорочки і продавала те все на базарі.

Вперше я зрозумів, в який час ми живемо, саме тоді, коли трапився один випадок. Пам’ятаю, повертався я від бабусі, вона жила неподалік від нашого дому. Я йшов по стежинці, а поперед мене ледве-ледве тяг ноги чоловік. І не минуло й однієї хвилини, як він впав і покотився по нахилу вниз. Я злякався, але швидко опанувавши себе, побіг до бабусі кликати на допомогу. Коли я повернувся з допомогою, то вже було пізно. Той чоловік помер. Пам’ятаю, як бабуся хотіла підкотити штани, але не змогла, бо ноги були настільки пухлі, що штани лопалися на тій людині самі.

А також ще пам’ятаю випадок про людське страхіття. Навпроти нашого дому був розташований двоповерховий будинок. Там жило багато сімей, в яких були діти мого віку. Але жила там сім’я, яка вразила мене більше за всіх. Там проживала жінка, яка була дуже агресивна, і в неї було двоє дітей. Дивувало мене в той час, що всі діти були худі, як трісочка, а ті двоє навпаки. Та через деякий час все стало зрозумілим. Одного дня до рук мого батька потрапляє свіжий номер сумської газети, в якій була стаття. Вона називалася так "Разоблачена банда грабителей и торговцев дровами". До них належали і наша сусідка і її ще один 18-річний син. Це були надзвичайно жорстокі люди. Коли людина замовляла дрова, бо в той час було взимку ну просто неймовірно холодно, ця банда спішила на допомогу. Людина приїжджала на своєму возі з конем за дровами, і тільки за нею закривалися ворота, як банда починала своє діло. Одразу ж вбивали людину, а також і коня. З м’яса робили котлети і потім продавали їх на базарі.

Тому дуже страшно було в той час.

Записала студентка Сумського державного

                                                                                                                                              педагогічного інституту Дарина Пшонкіна.