Мені того року випала велика честь командувати на Помаранчевому майдані цілим куренем.  Накази я отримував і зараз не скажу від кого. Тайна.

Курінь умовно складався з трьох сотень студентів: сумчани (їх було найбільше), чернігівчани, і група сміливих студентів з Франківська.

О 4-й ночі/ранку  я отримав просте і веселе завдання: - поїхати на залізничний вокзал, зайняти його і триматися до останнього. А жили ми на Експоплазі. Ну як жили – там були матраци на підлозі і там ми (тіпа) жили. Кастравоє мєсто, черговий, який стереже речі. Хоча там, я вам скажу, не крали. Такий настрій був.

ОК! Завдання отримано. Танкі грязі нє баятся. Так як тоді мобілки були у одного на десять – чверть студентів  у метро згубилося. Доганяли потім.

Приїхали на ЖД  вокзал. А там – усе у галубом. Приїхали веселі шахтарі із Донбасу. Типу антимайдан.  Відчуття – що їх тут мільйон. Строять сцену. Кажуть – яник виступатиме. Помаранчевих тіпа – нах.

Ми усі тверезі. А тут – запах перегару – за версту разіт. Я привичний. А діти? Боюсь провокацій. На нас дивляться, як на ворогів. Прапор України і помаранчеві накидки – ну як на биків красним.

Здорові дядьки – а у мене - діти! Куку! Нас триста – їх десяток тисяч. Як вам розклад?

Перше, що ми зробили – поставили коридорчики. На вокзалі (з боку макдональдса) 4 великих двері. І ми стали в дві лінії біля кожної з дверей, щоб типу – ви проходите мимо нас, бичитесь, нервуєте, але бачите – вхід контролюємо ми. Потім теж саме зробили з іншого боку.

Студентки були безстрашні і гнали на бикоту. Усіх довелося попереджати – без провокацій. Стоїмо і мовчим. Тіпа я тут архідєя.

1-й подвиг. Збігав до начальника вокзалу і заявив, що Революція мене призначила комендантом вокзалу. Ну, хто мене знає – па панятіям - я у донецьких вчився. Панти наше всьо.  Вимога – прибрати алкоголь. На щастя – Укрзалізниця вмєняєма. Через 15 хвилин алкоголь на вокзалі не продавали.

Браттям по разуму похмелитись стало нічим. У місті вони не орієнтується. Лише після обіду вони налагодили артілі, відправляли вмєняємих і скуплялися десь за периметром. До вечора п’яні були усі. Да, і тут же шустрі бабушки-киянки стали пропонувати їм самогон. Пішов бізнес. Але на вокзалі не продавалося навіть пиво і джин тоніки.

2-й подвиг. Зустрів поїзд зі Львова. Діалог типу: я тут комендант вокзалу. Хто у вас старший? Маю наказ від Ющенка усіх залишати тут (ну панти ви знаєте – наше всьо). Улі не ясно? Вони: - Так ми ж на Майдан! Підвищую голос: Ваш майдан зараз тут. Ви тут приїхали рятувати Україну чи на Привоз? Я старший ахвіцер.  Ну і провокація: хто ще не хоче вмерти за Україну? На галичан діє. Усі хочуть. Тим більше – бачать, що тут разкладєц на вокзалі не за нас.

Заводжу цілий ешелон нарваних. Розставляю у велике коло в кожному із великих залів. Речі – в середину. - А що робить? - Співаємо. Контрольний – гімн. Далі – «Ой у лузі…». Далі – просто щось українське.

Галичан – хрєн переспіваєш. Молодці. Львів тільки через години три почав повторюватись. Хто заморився – в середину периметра і відпочиває. Потім міняємось. Ну і для усіх, щоб було ясно з боцманським Есмеральдо. Доходить краще.

І так – півтори доби. Найкращий спогад про дівчат. Не хотіли мінятись – хоч вже і падали. От були хлопці, які питали: «а коли нас поміняють? - як здохнемо! Шо не ясно?» А дівчата мовчки трималися.

Завдання було виконане. Тисячі прихильників януквича – сотні нас. Але відчуття було – ми тримаємо вокзал.

А ще – сумчани – говорять з донецьким акцентом, бо теж східняки. Пішла розвідка – і повернулися з пайком, що видають шахтарям десь на околицях вокзалу. Виявилось – солдацький сухпай, з Міноборони. Збігали багато-хто. Вистояли в черзі (з голубими стрічками, із закосом під шахтарів). Принесли пайку до нас. Голодних не було, дякувати янеку.

Ще й передали на Суми, щоб Медуниця на сумському майдані крикнув: «Наші хлопці у Києві взяли трофеї. Янучар годують пайком, відібраних у солдатів. Ганьба!». І підтвердження. Рєзультати на ліцо.

Тепер найсмішніше. І найінтимніше. Дівчат кожного дня відпускали покупатися до киян. Пропозицій було – маса. Але ж я не можу відійти і на хвилинку. Відповідальність. І ось, до вокзалу не мився два дні. І тут – майже дві доби. І пам’ятаю відчуття себе – страшно немитим. Від цього – бажання не пускати до себе близько нікого. Тому-що мужик має бути: магуч, валасат і ванюч. А я поки тільки третє. Підходить дівчинка обійняти: - ну, ми ж змогли? А мені страшно обніматись.

А потім приїхали на Експо – я взяв дві двохлітрові бутилки води і тупо помився в туалеті. З шампунєм і милом. Переодягся в чисте. Виходжу, а тут Фельдшер наколотив бадяжку: півлітри коли і півлітра коньяку. Перший ковток. Красиві дівчата несуть поїсти. Піклуються. Ну! Ми вистояли? І просто розпирає від теплоти і щастя.

Цим ветеранам тої двіжухи зараз по тридцять. У них діти. Дехто з тих, хто був тоді зі мною вже й загинув на війні. Царство їм небесне. А живим щастя.

Діти мої, де ви? Я вас люблю. Слава Україні.