Блоги

Тяжке вороття

Через два дні святкуватимемо 8 Березня - жіноче свято. Чоловіки (цього дня) милим і любим жінкам даруватимуть квіти, подарунки, ніжність і кохання. На жаль, в нашому житті трапляються й інші жіночі історії, аніж на свято…

* * *
Раптово вщухли дощі. Сонце, протиснувшись поміж  хмар, пирснуло промінцями. І враз  потепіло.
Ганка, спокушена ним, скинула з плечей біленький халат, і загомоніла до завфермою Антонюка:
- Оце, Остаповичу, вже, може, й справжня весна?

- Видать - таки, змилостивилася погода, Ганю. А то ж корми кінчаються. Обіцяв, правда, сьогодні зоотехнік фуражу підкинути. А то он як худібка виснажилася.

- Тепер видюжимо. Теплінь все ж таки прийшла.

- Дай бо, щоб твої слова справдилися.

Доярка почесала за вухами свою улюблену Квітку й задумливо додала:
- Та чи все оживає в природі? Ех, Остаповичу...

Повісила халат у шафу, сполоснула руки в чані з водою, витерла рушником. Нічого більше не сказала, подалася з ферми. Антонюк дивився їй услід, доки доладна постать не зникла за рогом корівника.

Чудна вона якась - оця Ганка Корзун. Півроку як на фермі, а що за жінка, ніхто так і не знає. Тільки й відомо, що переїхала із сусіднього району і до роботи заповзята. Самотня, живе на краю  села в баби Горпинчихи. Спробував було Антонюк розвідати в старої про Ґанку. Та язиката Горпинчиха відрізала: «Робить гарно? Сама знаю - гарно. Не лізь, Мартине, до неї в душу. Вона хоч і затьмарена, але...».

Не доказала, хряснула хвірткою перед носом Антонюка й почовгала  до приземкуватої хатини. Довго потім мізкував над її словами Мартин Остапович, та так нічого й не придумав.
 
 
Хотів якось фуражир-гульвіса Петро Горлюченко запаморочити  Ганці голову, та одержав такого відкоша, що ледве вибрався із силосної ями.

Отака вона, Ганка Корзун, - красива, як спіле яблуко, кров з молоком - і все тобі. Непідступна й незбагненна. Мартин Остапович, хоч і за сорок уже йому, а ні-ні, та й кине на неї прискіпливий погляд, зітхне, пригадає щось своє. І тоді до нього не підходь - цілісінький день мовчить. А в Ґанки очі палають жаринками. Вона й старається їх погасити, та не може...

2.

Ганка Корзун, хоч на душі й невесело, усміхнулася сама собі, пригадала погляди завфермою. Та те, про що думала, перервав дитячий голосок, який виводив пісню…

Ганка від несподіванки здригнулася, наче наткнулася на кам'яну брилу. Вона й не помітила  як підійшла до школи. Тут сьогодні, чула, учнівський фестиваль.

Йокнуло серце: «Це б же...», - і вона заплакала. Серце розривалося в грудях, ніби хтось його там брав гарячими обценьками. Кров ударила в голову, аж заточилася. І тільки легесенький вітерець пестив її лице.

Не розбираючи дороги, побігла на край села…

З.

За турботами промайнула весна, відспівувало свої пісні літо. Достигли вишні, налилися променистим соком. Баба Горпинчиха, човгаючи поміж деревами, тараторила:
-    Рви, Ганю, покрупніші. Тільки акуратно. Урожай ниньки добрий. Рви так, щоб не пом'ялися.

Ганка весела, сміється:

- Та чо переживати, бабуню? Рву я акуратно, аж не віриться ще…
- Ой, бо-о! - хитає головою стара. - Бач, як у житті буває, Ганю разьонок оступилася, а скільки мук прийняла. Дивися тепер, щоби не повторилося більше такого. А діткам як  все це  пережити?

Молодиця нарвала повну сумку ягід, злізла з вишні. Нічого не відповіла старій, яка ще першого вечора, дізнавшись про її долю, сказала, як відрізала: «Моїх, донько, двох синів не стало...  Олин - у Афгані голову склав, інший атому в Чорнобилі нахватався…Не витримало серце…А ти своїх діток на що поміняла? На вонючу горілку? Мою матінку фашисти розстріляли, а твої дітки - сироти при жизні твоїй…»

Важко тоді було в Ганки на серці. Ой, як важко! Пуста чорнота заповнила душу. Навіть руки хотіла на себе накласти. Та щось її все ж таки стримало. Що? Дітки! Як згадає про них, так і вислизає мотузка з рук.

А потім, плюнувши на чоловіка-п'яницю й наркомана, який її, молоду й красиву, затягнув у прірву, і рушила з дому. А що їй було вже втрачати? Материнських прав її позбавили ще раніше. І це в двадцять п'ять років!

Так вона й прибилася до далекої своєї родички, яку люди звали Горпинчихою. Мабуть, уже ніхто й не пам'ятав, що звали стару Ірина.

4.

- Егей - й! Ганко! Йди-но сюди, - стояв на хвіртці Антонюк.

Вона підійшла, стрельнула грайливо бісиками з очей на Мартина Остаповича.  Той, буцімто метелик, одразу й зів'яв. Утупив у земю очі й пробубонів:
- Чо’ не на роботі?

- І завтра не буду, - заскрекотала Корзун. – Директор, мені відгул, дав. За хорошу, бач, роботу. Він так і сказав. Радість у мене, Остаповичу, радість...

- А я чом не знаю? - аж наче образився.

- Навіщо це вам? - ворухнула плечима. А потім ні з сього, ні з того: - Чи не задумалося вам, Остаповичу, через межу бабки Горнинчихи до мене в «гречку» стрибнути?
 
Він осудливо зиркнув на Ганку, та нічого не відповів. Мовчки почаламкав до воза.
-    Ой, Остаповичу, пробачте мене, дурну... Я ж не хотіла вас скривдити. Воно якось саме вирвалося.

Антонюк повернувся від воза. Простягнув згорток.
- На. Це жінки передали. А ти, може, й права, Ганю. Та про «гречку» ми ще колись поговоримо. Бувай здорова!

Ганка, взявши згорток, ледь не розплакалась: довідались все - таки про її недавнішнє життя. Довідалися...

Антонюк біля фури якусь мить помовчав, а тоді:

-То, Ганю, ти тепер назавжди поїдеш звідси?

Сльози таки виступили на очах Корзун.

- Ні... ні, Остаповичу, - хитнула головою. - Тільки діток заберу й назад. Документи на них у  мене вже є.

- То я вітаю тебе, Ганю. Теперечки - тримайся. Життя - складна штука. Сама знаєш, - Мартин Остапович щось поправив на підводі - не то ряднину, якою він був засланий, не то сіно, яке виднілося з-під неї. Вмостився, ще раз глянув на переселенкуі цвьохнув коня батіжком.     
                                                                                                                                        
-Ньо! - той зірвався  з місця.

Від бабки Горпинчихи Ганка знала: кілька років тому в Антонюка загинула вся сім'я - жінка і трійко діток - школярів. На первістка чекали довгих десять років. «Жигуль», за кермом якого він був сам, врізався в КаМАЗа. Його викинуло, а їх - ні. Ось так й посивів та згорбився ще зовсім не старий чоловік.

- Я обов'язково повернуся! - крикнула навздогін Ганка.

Антонюк, присмиривши коня, обернувся.

- Ждатиму вас усіх, Ганю...

5.

Наступного ранку Ганка Корзун приїхала до дитячого будинку. На неї вже чекала вихователька та виглядало двійко діточок. Стала перед ними, наче з хреста знята. Сльози здавили горло, хлюпнули з очей.

- Пробачте мене... дорогесенькі, - гірко їй, мов полину з’їла.

Стомлена, наче після найважчої роботи, присіла на лавочку. Затулила руками лице. І відчула дотик гарячих тремтячих пальчиків на своїх щоках.

-    Не плачте, мамочко…

Обняла, плачучи, обціловувала карооких двійняток - Олеся й Оксанку.

У саду гули бджоли. У кімнатах ще спала дітвора з похмурими-личками - сироти, про яких забули батьки. Ганна глянула на виховательку. - То я... заберу їх?

- Звичайно. Вони - ваші...

Три постаті віддалялися все далі й далі від сиротинця…

Сходячи, сонце сіяло промінцями, мов материнською ласкою.

Воно зігрівало їх своїм теплом - тепер уже назавжди рідних…

Фото
view counter
view counter
view counter
view counter

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.