Блоги

Генка і Гнідий

Наближається День Перемоги. І як би хто не ставився до нього, він - був, є, і буде в пам’яті та історії людства…

Генка підставив обличчя сонцю і почав дрімати. Віз поволі котився, поскрипуючи колесами.
- Стій! - перервало його дрімоту.

Хлопчина розплющив очі, та з воза не піднявся. Глянув з-під лоба: два поліцаї стоять поруч, третій - тримав за повід Гнідого.
- Ти що, читати не вмієш? - очима кольнув Генку довготелесий поліцай.- Написано ж он на табличці: туди їхати зась. Заборонено, значить.

Генка впізнав його. Панас Панахиденко. Він до війни працював сторожем  на фермі у їхній артілі. Двох інших ніколи не зустрічав раніше.

Панас по-хазяйськи оглянув воза, чомусь прицмокнув. Потім підійшов до Генки і …штирх гострою палицею в плече - не хлопець наче перед ним, а бур’ян.
- Куди прешся?
- Я? - нарешті знайшовся Генка, морщачись від болю.
- Уже ж не я! - гикнув поліцай.
- До баби Раї, на хутір.
- Шо за баба Райка, га?
- Ну, моя, рідна, - хлопець зліз із воза. - Баба Райка. Реп’ятиха, кажуть на неї.
- А-га-га! - протяг рудий, що стояв поруч довготелесого. - Це та, що вчора нас самогоном частувала. Самогон міцнющий, ще, мабуть, із совєтії припасений… Нутро ледь не випік, падлюга… Так той, баби вже немає. Царство їй і упокоєніє душі, - хмикнув і скривився.

Потім весело перехрестився і залився не то сміхом, не то дурнувато - п’януватим смішком крізь сльози.
- Як немає? - стривожився онук. - Я ж у неї вчора зранку був, по хазяйству допомагав.
- Хі-хі-хі! - сміявся рудий, витираючи засмальцьованим рукавом сльози з чероних від перепою, очей

Забасив і той, що тримав за повід Гнідого:
- То ж зранку ти її допомагав. А увечері за її допомогу партизанам, - з насолодою промовив саме ці слова , -  ми її підвісили…За горло підвісили. Ха-ха-ха! Тіліпалася, мов онуча. Ха-ха-ха-ха! А того партизанця - засранця пораненого, якого вона переховувала, он до комендатури премо…А-а, його там тоже підвісять. Правда, за я…А нам за нього медалі дадуть. Аякже! Герої ж ми…
- Ох і сміху буде! - буркнув довготелесий. - Висітиме вниз головою…

«Сволота ви, а не герої!», - хотів було відчеканити хлопець, але передумав - не треба передчасно на неприємності нариватися, їх зараз і так вистачає.

Генка озирнувся. Неподалік стояла підвода, на сіні якої лежав чоловік. «Дядько Василь», - ледве не вирвалося в нього.
- Чого до баби, чи пак, до небіжниці прешся? - стиснув пальцями-обценьками Генчине плече рудий. - Ти часом не партизан?

- Та який я партизан!? То ж моя рідна бабця, - зрадлива сльозина скотилаця лицем підлітка. - А тепер її вже немає в живих. Через вас…
- Ну ти, легше! - дав запотиличника Панас. - А то, щоб і ти не відшвартувався слідом за нею. Поняв?
- Та я, - зашморгав носом Генка. - Я ж малий ще партизанить…
- Який ти малий! - пробасив знову той, що стояв попереду Гнідого. - До дівок під спідниці заглядаєш?.. Лазутчик партизанський!

- Та нє, - швидко хлопець у відповідь. - Я не по тих дєлах, - переступив з ноги на ногу. - Я бабці вожу…Возив…Он там під соломою…бутиль…
- То ти такого кріпущого пійла їй привозиш? - блимнув Панас. - Ніфіга собі, комбінатор спиртовий…Ну, грець з тобою…Де він?
- Он там, у задку воза лежить…У ряднині замотаний…

Рудий першим кинувся до воза, перечепився і ледве не впав. Та дивом утримався на ногах, а руки тремтіли від постійних перепивань. А вчора - взагалі набрався, ледве капець з капутом не настав…
- Шо ти так довго колупаєшся? - не терпілося Панахиденку. - Збрехав, гадьониш!?
- Та нє -є  - є. Самогон. Бутиль повний. Клас! - рудий від задоволення аж долоні потер. - Здоров’я край підрихтувати, - хильнув прямо з горла  бутиля. - Ух, нормальок!...

- Маму мою, царство їй небесне, також пом’яніть - на тому тижні померла…Ваші скажені визволителі її прикладом по голові, по голові!…
- Ну, ти, щеня,  полегше нащот  визволителів! - знову Панас, правда, цього разу без підзапотиличника обійшовся. - Стукнули, дурепу, знач було за що…
- Ага, за що було?

- Батько в совєтській армії? В совєтській. І старший брательник тамечки ж…
- Ну, там же всі нормальні чоловіки, - знову шморгнув носом Генка.
-  Знач, ми не нормальні? - знову басить той поліцай, що тримає Гнідого.
- Та ні, я не про вас…Ви - нормальні, тільки ж важко вам після вчорашньої гулянки, -

Генка вдає, що виправдовується. - То ж, пом’яніть мою маму, а тепер і бабусю…Мені самогон ні до чого…
- Ага ж, якби й був до чого, - уже прямо сьорбає  з бутиля рудий, крекче, і витирає долонею свої губи-міхи. - Кріпущий - нема сили…
- Забирайте його, - не терпиться Генці, - а я поїду собі…

- Повертай назад голоблі. Нічого тобі там, на хуторі, робити…
- Я ж бабусю поховаю…
- Ти диви! - реготнув, все ще прицмокуючи губами,  рудий. - Не пацан, а бляха, похоронна  служба…
- Вона ж моя бабуся, - нагадує Генка, а сльози от-от  капнуть з очей.

- Добре, паняй, - махнув рукою Панас. - А ти, Симоне, тягни сюди бутиль…А то вже й мене починає «ковбасити», - розпорядився Панахиденко. - Правда, коня ми заберемо, - і уточнив, - конфіскуємо. Він тобі  не потрібний. Нікуди вже тобі на ньому їздити…

Генка не опирався, бо розумів, що Гнідого їм не втримати, бо він гоноровий, і чужих до себе не підпустить.

…Хлопець  заляскотів босими ногами битим шляхом.
- Ти куди подався, тобі ж в інший бік! Тобі ж на хутір! - не відразу зрозумівши замисли хлопця, викрикнув Панас.

Та й спершу було не до цього, дзумлив самогон з бутиля. А напарники, добряче пригостившись, підправивши здоров’я після вчорашнього перепою, вже палили цигарки, весело перемовляючись поміж собою.   

Генка на ці слова не відреагував, бо зовсім поруч стояла підвода, на ній - закривавлений дядько Василь. Ще вчора вранці він з ним розмовляв, про останні сільські новини розповідав, побивався за матір’ю, клянучи, на чому світ стоїть, німців, які вбили її, а його ледве не скалічили.

А дядько йому розказував досить цікаві билиці-небелиці із свого життя. Генка знав, дядько Василь - не партизан, він - офіцер. Командир. Майор радянської армії.

Відступаючи, бійці залишили його в бабусі Раї на хуторі, бо в нього - не тіло, а суцільна рана. Бабуся його травами вилікувала, поставила на ноги. Дядько Василь вже збирався йти до партизанів.  А тут…Хто ж його видав?

Хлопець і сам не усвідомив, як все вийшло: швидкий рух набік - і він на возі.
- Ньо!Ньо! - щосили крикнув на чужого коня. - Ньо, дорогенький! ..

І той послухався, рвонув із міця і відразу ж перейшов на галоп.

Генка тепер уже нічого не боявся - десь позаду залишився страх перед поліцаями, перед їхніми знущаннями. В душі зринала помста - за маму, бабусю, за ось цього дядька Василя, який лежав і тільки стогнав. Бо лице його нагадувало кров’яну суміш, яка утворюється під час готування кров’яної ковбаси. Саме це порівняння чомусь спливло перед Генкою, коли він глянув на фронтовика. І ще одна думка не давала спокою: «Втекти!»

Дядько ледве дихав. Та нараз він напіврозплющив  ліве око ( праве повністю запливло й не розплющувалося) , мовив: « Це ти, Гено?»
-Я дядьку…
-Вони  бабусю Раю …повісили…
-Знаю уже…

Тепер уже сльози  покотилися струмочком і впали на обличчя зраненого.
- Ти плачеш?Не плач…
- Та воно само якось…Хто ж видав? - ледве вичавив із себе Генка.

Втрачаючи свідомість, майор тихо-тихо прошепотів:
- Сусід…Макар…Сволота…

Генка позад себе вже чув стукіт копит Гнідого. Він би його розпізнав із тисячі,а, може, і з мільйона. Бо разом вони - більше п’яти років…
«Гнідий нас догонить…Це факт незаперечний…»

Уже кілька десятків метрів розділяли підводи.
«Доганяють», - плететься в голові сумна думка.
Поліцаї не стріляли.
«Живими братимуть…»

Генка, хоча вже й тремтів - не то від переживань, не то від швидкої їзди, зібрав останні сили й обернувся. Майже поруч уже дихав Гнідий. Ще мить і він розчавить і його, і дядька Василя, і підводу їхню в цілому.
- Гнідий!...Гнідий!.. - розпачливо кричить Генка. - Стій! Ну, стій же бо!...

Кінь нашорошив вуха (пізнав голос хлопця), поволі став переходити на рись. Панахиденко щосили лупцював його батогом : « Ух, ти …ледащо!» Прикладами  щосили гамселили його по боках інші поліцаї. Вони ще сподівалися, що от-от цей зухвалий хлопчисько і поранений партизан (вони в цьому були переконані, що він дійсно партизан), через якусь мить будуть у їхніх руках.

Та раптово Гнідий рве убік. Тріск. Крики. П’яна лайка.  Потім - постріл. Єдиний. Гнідий упав не відразу. Рвонув іще вперед, давлячи поліцаїв возом. Заіржав на весь голос. Глянув своїми, які вже тускніли, очима в …очі Генки. Дрижаки вдарили  від цього погляду хлопця.

Гнідий поволі опускався на теплу літню землю А поруч валялися знівечені тіла  поліцаїв.
 

Підвода зупинилася на обочині неподалік від місця трагедії. Хлопець заплющив очі. Не міг поворухнутися. І раптом заплакав, сильно схлипуючи. Сльозини падали на розірвану сорочку дядька Василя, на його закривавлені груди…

І Генка від безсилля прошепотів: «Гнідий…Гнідко ти мій…»

view counter
view counter
view counter
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua
Мелодії любові та життя
Мелодії любові та життя
Концерты Сумська обласна філармонія
17.00
Художня виставка "Київська рисувальна школа Миколи Мурашка. Видатні постаті"
Художня виставка "Київська рисувальна школа Миколи Мурашка. Видатні постаті"
Выставки Сумський обласний художній музей ім.Н.Онацького

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.