Але то таке, до подвійних стандартів нашого сусіда всі уже звикли, це навіть не дивує. Я ж хочу розказати історію, як мені неочікувано довелося грати роль СБУшника.

Було це багато років тому, коли функціонував так званий Єврорегіон «Ярославна», який складався із Сумської та Курської областей. Не знаю, можливо, формально він і досі існує. Тоді ж планувалися якісь спільні проекти, були регулярні обміни делегаціями різного рівня, аж до керівників областей. Щоправда, далі взаємних візитів справа так і не пішла.

Одного разу я у складі такої делегації вирушив у Курськ. Це була чисто робоча поїздка із налагодження контактів, нас було четверо чи п’ятеро , їхали одним автомобілем. Я, зокрема, поїхав з метою познайомитися з курським відділення Союзу журналістів Росії.

Діло було під час «великого посту», і я тоді не пив. Тобто, я не є православним віруючим і метою моєї відмови від алкоголю було не дотримання посту. Просто вирішив перевірити себе, чи зможу я не вживати будь-який алкоголь протягом тих п’ятдесяти чи скільки там днів. Та і для організму корисно зробити перерву.

Випити нам почали пропонувати за кілька метрів від кордону. Ми пройшли російський прикордонний пост, нас зустрів якийсь чиновник і дві баришні в сарафанах і з караваєм, провели до припаркованої газельки, у якій вже був накритий похідний стіл з алкоголем і закусками.

Я не бачив причин переривати свій «сухий» період, тому відмовився. Чим викликав щире здивування і перші підозрілі погляди.

Це було десь о 9-й ранку. Після того нас чекало кілька зустрічей, на кожній з яких наливали, і на кожній з яких мені доводилося по кілька разів відмовлятися. Сценарій був однаковим – на першій чарці я пояснював, що не п’ю, це не зупиняло намагання мене «уломати», тому протягом зустрічі я пояснював ще 3-4 рази. Потім переїзд на наступне місце – і все спочатку.

Цікаво, що аргумент «Так пост же!» , який я намагався використати у своєму захисті, абсолютно не діяв на представників нації носіїв «духовних скрєпов», розбиваючись об «А при чём тут это?»

Зрештою, це мене неабияк втомило, і на останній зустрічі, в кабінеті проректора якогось університету, коли він дістав із сейфу пляшку французького коньяку, я подумав: «Нафіга я так вперся?» Але відступати було вже пізно, і я дограв свою роль до кінця, так і не випивши того дня.

Ну і, зрозуміло, усі представники приймаючої сторони були впевнені, що я – СБУшник. Ну як же, зустрічаюся з людьми, не п’ю, все запам’ятовую… Висновок однозначний. Впевненість у цьому явно читалося у їхніх поглядах і хіба що не озвучувалася вголос. Думаю, якщо там хтось писав звіти про цей візит, то моя «роль» там також зафіксована.

А особлива іронія долі полягає в тому, що СБУшник у нашій делегації таки був. Але, звісно ж, не я.