Здається, вже пройшли тi часи, коли вважалося, що мистецтво насправді життєво важливо, конструктивно й необхідно, що за його допомогою можна буде щось змінити у самій течії життя.

Сучасний стан мистецтва опiсля практики модернизму, не визначається якимось стилем i є виключно iндивiдуальним процесом. Знаходячись всерединi епохи, ми ще слабко уявляємо собi, що дiється з нами, з часом та нашими вiдчуттями. Взагалi сучасне мистецтво перестало потребувати рефлексiї. I це у певному сенсi знаменно. Зараз немов би не важливо, про що говорить художник, лише б дiяв механiзм iсторiї, яку вiн розповiдає. Людству чомусь стало важливо не усвiдомлювати себе у свiтi, а просто бути учасником процесу життя.

Роботи полтавського художника Едуарда Странадка завжди є для мене перепусткою до iнобуття, де почуваєш себе сновидою. Це особливий свiт із величезним змiстом i з масою епiзодiв, з витонченими й повними загадковостi чудовими деталями. В його роботах якась самостiйна мрiйливiсть. Звiдси й пластична манера:  це начебто натура, але все незакiнчене, недомальоване, недостатньо чiтке; якась кольорова мряка, фiгури, предмети чи то стоять, чи то лiтають у просторi без ясної перспективи. Вони належать не стiльки реальностi, скiльки свiту сутiнок. Розмитiсть зображення є пластичною метафорою несталостi, проблемностi iснування.

У подиху кiнця ХХ сторiччя автор вбачає симптоми недуги, коли болiсно переглядаються старi цiнностi, а новi викликають сумнiв або вiдразу, коли прожите життя виявляється майже марним й удаваним, а свiтле майбутнє знов вiдсувається у недосяжну далечiнь, коли саме iснування людини набуває характеру хиткого, недостовiрного та проникнутого тривожним почуттям втрати.