«Шлях миру та гармонії» - саме таке значення має назва стилю карате Вадо-рю, який розвивають в сумському клубі вже три десятиліття. Про тридцятирічний шлях сумської організації «Вадо-Кай» розповів Данкору один із засновників клубу, його керівник, тренер та керівник Української Федерації карате Вадо-Кай Вадим Коломієць.

Десять років заборони

Карате зайшло в Союз, в Україну, на початку 70-х років і одразу набуло шаленої популярності: шкільні  спортивні зали були повністю забиті - по 150-200 чоловік в одній групі. Карате давало підростаючому поколінню та дорослим силу. Вони виділялися з натовпу. На той час дуже поширеним карате було й серед силовиків: КДБ, міліції.

Спочатку вважали, що сильне покоління підростає. Але потім влада зрозуміла, що якщо керівник групи може направити спортсменів в іншу сторону: ідея інша, ніж ідея комунізму, соціалізму й так далі, то це вже некерований для влади натовп.

Тож постановили в 1979 році заборонити карате як негативне нав'язування іноземної культури. Тих, хто не дотримувався заборони навіть ув’язнювали. І не тільки за заняття, а й за книжки про карате. Тобто за пропагування карате можна було отримати реальний термін - по три роки сиділи. Серед покараних були й українці. Тотальна заборона тривала десять років.

Зняття заборони

У 1989 році, Вадиму Коломійцю на той час виповнилося 13 років, вчитель фізкультури, пропонує записатися до свого товариша, який повернувся в Україну, займатися карате.

«На секцію був шалений відбір: десь чоловік 100 зібралося, і ми проходили там тестування. Відбирали кращих - хто буде займатися конкретно з цим тренером, а хто з його учнями.

Мене відібрали разом з Сергієм Геннадійовичем Крікніним. Тоді ми й познайомилися, йому на той момент вже було 20 років. І ось ми в залі під 100 квадратних метрів займались 60-70 чоловік. Ну, щоб ви розуміли, один крок вперед, один крок назад.

Це віяння моди тоді було. Те, що було під забороною, раптом стало дозволеним.

Тоді я вперше почув слово «школа карате Вадо-рю», Вадо-Кай. Я не знав, що є там якісь інші школи.

Тобто це заразив мене мій перший тренер, Миколай Миколайович Колісниченко.

Я вже пізніше в історію вникнувся. Він так це припідносив, що це карате Вадо-рю, яке насправді було не Вадо-рю.

Ми просто з Сергієм Геннадійовичем захворіли карате - займалися кожен день по кілька годин.

За три роки тренер вирішив піти з карате в модний на той час напрямок – кікбоксинг.
А карате в глухому куті було, тому що він сам не розумів, як нас і куди вести. Він сам присвоював пояси. Це не було офіційно. Але ми здавали на пояси. Ніяких нам сертифікатів не давали.

Ми стали перед вибором: чи нам йти на кікбоксинг, чи залишатись в карате.

Слава Богу, він нам дав цей вибір», - розповідає Вадим Коломієць.

Шлях Вадо-рю

«На той момент мені було вже 16 років. Я і мій старший товариш Сергій, який був для мене рушійною силою, за яким я йшов, йому довіряв, ми залишаємось в карате, але ми в глухому куті.

Ми не розуміємо, куди нам йти. Але випадок, а може це була й не випадковість, допоміг.

В теленовинах, внизу в рухомій стрічці, Сергій Крікненко побачив, що Всесоюзна федерація карате Водо-рю просить відгукнутися з країн СНД людей, які займаються Вадо-рю.

Сергій Крікнін поїхав і залишився там практично на місяць.

Приїжджає через місяць, каже, Вадим, ось, зараз я тобі покажу справжнє Вадо-рю. І він починає розказувати, показувати, ну взагалі, це повністю не те, що нам викладали.

Організація працювала з японцями. Вже мій другий сенсей Крайніковський Василь Юрійович дав нам цей шлях Вадо-рю. Сам він в Японії навчався.

Ми почали як мінімум два рази на місяць туди їздити. Приїжджаємо в п'ятницю, в суботу тренуємося, в неділю зранку тренуємося, ввечері - на Суми.

Ось, ми почали цей шлях, і все спочатку - з білого поясу.

Щоб отримати довіру, потрібна була витримка в декілька років. Тобто нас не приймали взагалі.

Ну приїжджають хлопці, навчаються, все добре, нам допомагали. Сенсей нас і годував, і гроші нам давав. За його рахунок ми жили. Атестації, семінари у японців, все-все за рахунок нашого вчителя», - згадує цей шлях тренер.

Створення «Вадо-Кай»

Після двох років таких поїздок та тренувань сенсей  запропонував робити федерацію «Карате Вадо-Кай» на місцевому рівні, тобто в Сумах.

21 лютого 1995 року Вадим Коломієць, Сергій Крікнін і Павло Дубінін, на той час його учень, юридично реєструють «Сумську міську федерацію «Карате Вадо-Кай».

Через рік сенсей Василь Крайніковський, везе уставні документи сумського клубу в Японію, в Токіо. Сумський Вадо стає повноправним представником Всесвітньої федерації, Японської федерації «Карате Вадо-Кай». І на той час єдиними офіційними представниками Вадо-рю в Україні. 

«Це з того моменту ми почали їздити, виступати.

Але було мало фінансів, то Сергій йде в бізнес, а мене залишає. Каже, ну давай, ти розвивай.

6 років ми так тягнули-тягнули. 2002 рік ми вперше приймаємо участь у Чемпіонаті світу.

Вивозимо збірну команду від України, я збираю. На той момент я вже був майстер спорту України по карате. І в мене було багато колег, яких я зібрав, кращих.

У нас взагалі жодної медалі тоді не було. Але сам факт: ми представили вже Україну, «Вадо-Кай» на Чемпіонаті світу.

В 2012 році ми налагоджуємо зв'язок з президентами Європейської Федерації, вони нас запрошують на Чемпіонат Європи в Італію. Це перший для нас Чемпіонат Європи.

Ось їдемо і вступаємо в Європейську Федерацію Вадо-Кай (WEF), становимося представниками в Європі від України. І вже ми тоді зайняли п’яте загальнокомандне місце за кількістю медалей.

У 2015-2016 роках ми вже входимо в трійку медалістів по загальнокомандному заліку. У 2016-2017 роках у нас третє місце на Чемпіонатах Європи «Вадо-Кай» за кількістю медалей», - розповідає Вадим Коломієць.

Наразі серед вихованців клубу є чемпіони та призери Чемпіонатів Європи Вадо, володарі та призери Кубків Світу та Кубків Європи (WKF), призер Чемпіонату Європи (WKF), є ті, хто вже відкрив свої школи карате.

Розвиток паракарате

У 2012 році Національна федерація запросила бажаючих тренерів попрацювати з інклюзивними дітьми в паралімпійському центрі. Вадима Коломійця зацікавило чи зможе він таких дітей і таких людей змінювати через рухи карате: 

«Інколи я дивлюсь, є батьки там гуляють - десь трішки зажимаються. Навіть батьки іноді соромляться своїх дітей. Це вражає.  Це було важливим для мене: чи можу я допомогти цим дітям тими ж рухами?

Я їх набирав для того, щоб вони почували себе у суспільстві нормально. Щоб відчували себе серед звичайних людей впевнено. Щоб вони конкурували зі звичайними людьми. Оце важливо.

Дитячий церебральний  параліч – у кожного своє ураження. Наскільки ми можемо збільшити, наприклад, діапазон руху ногами, руками?

Для того, щоб збільшити рухи ногами, руками, треба змінити мислення. Мислення через руки, через тіло, дух і розум».

Перших таких дітей Вадим Коломієць запрошував на вулиці серед перехожих. Батьки боялися, не дуже вірили, адже вважали, що карате – це лише поєдинки.

Але з часом враження змінювалися – діти, які раніше ледь шли сходами з підтримкою батьків, могли вже самі приходити на тренування.

«Ми сюди і візочників завозили. Батьки, на жаль, не витримували. Ми готові були працювати»

Анна Єрмакова, Артем Суровцев, Карина Стегній - призери Чемпіонату України, Чемпіонату Європи та Чемпіонату світу з пара-карате

В Україні багато клубів, які займаються інклюзивними спортсменами. Але це по 2-3, десь до 10 чоловік. В сумському клубі 25 дітей і це одна з найбільших інклюзивних груп в Україні. З ними займаються три тренери. Через війну третина дітей продовжує займатися наразі за кордоном. Серед вихованців інклюзивної групи вже є чемпіони світу та Європи.

Сумська федерація започаткувала участь паралімпійців у змаганнях світового рівня

Для кожного спортсмена є важливим брати участь в турнірах, адже це демонструє рівень знань та техніки, дає можливість показати свої навички на широкий загал, бути оціненим, відчути дух змагань. Для дітей з вадами турніри з карате раніше не проводилися.

«Приходить нам положення: Бельгія, Чемпіонат Європи «Вадо-Кай». Там здорові спортсмени. Ми пишемо їм листа: «Просимо вас відкрити дві категорії для спортсменів з вадами». Вони здивувалися. Кажуть, а у вас таке є? Ми пишемо, у нас є, ми готові привезти.

І вони включають спортсменів з вадами. Я приводжу дві дівчини, два хлопці. Ми єдині взагалі від Європи, які вводимо цю категорію спортсменів.

Вже наступного року на Сардинію, в Італію, на Чемпіонат Європи привозять дітей з вадами бельгійці, англійці, уельси з нами змагатися.

Тобто вони побачили, що можна проводити змагання серед таких спортсменів. І вже на 2019 рік, коли ми привезли наших паралімпійців із загальною командою, то там вже велика компанія таких спортсменів зібралася - і візочники, і дітки з ДЦП».

Перед Чемпіонатом світу в 2018 році Вадим Коломієць звернувся до японців з проханням включити категорію спортсменів з вадами. Під час засідання японської федерації Вадо-Кай пропозицію задовольнили.

На жаль, тоді нашим спортсменам не вдалося поїхати на чемпіонат – відмовили у візах.

Сім’я Вадо-рю

В Україні стиль Вадо-рю розвивається Сумській області – в Сумах, Глухові та Путивлі, в Києві, Полтаві, Харкові, Вінниці й Стрію. Учні сумських тренерів розвивають стиль в Україні.

У 2016 році завдяки сумській організації створюється Українська федерація карате Вадо-Кай.

І вже офіційно національна федерація входить в Європейську.

«У нас олімпійський напрямок з'їв всі напрямки карате. Але наш клуб президент Української федерації Олімпійського карате вважає особливим, адже ми розвиваємо традиційний напрямок. З понад ста клубів, що входять в Українську федерацію олімпійського карате, 80% відійшли від своїх традиційних напрямків і почали розвивати тільки спортивне карате. Секція карате, але не школа карате – стиль Вадо-рю, Шотокан, Годзю-рю чи Сіто-рю.

Спорт — це така тоненька гілочка. І тим паче, що із десяти спортсменів один стає чемпіоном, а іншим що робити на шляху карате? Тобто ми пропонуємо традиційне направлення Вадо-рю  розвивати, бо це таке багатогранне, це ціле дерево, де розвиваються повністю моменти технічні і особистість через ці техніки. Багато, скажімо, неспортивних напрямків таких, як вправи різні, наприклад, з ножем, або жіноча самооборона, або кидкова техніка. Мало таких напрямків в спортивному карате».

Зараз багато дітей через війну виїхали в інші країни. Спортсмени Вадо-Кай знайшли себе в клубах Австралії, Америки, Німеччини, адже Школа Вадо - це велика сім’я. До Всесвітньої федерації Вадо-Кай входять понад 80 країн і в будь-якій країні, де є вадо-стиль, спортсменів будуть приймати, як своїх.

Карате відкриває творчий потенціал

Вадим Коломієць відмічає, що діти, які займаються карате, універсальні в своїх здібностях. Комусь карате допомагає пробуджувати музичні задатки, хтось займається бальними танцями.

«Кожне мистецтво, а карате – це мистецтво бойове, танці, йога, східне єдиноборство, воно повинно пробуджувати та розвивати в людині, творчий потенціал. А що таке творчий потенціал - ми самі не знаємо, що в нас закладено.

По собі скажу, що мене карате привело в таке мистецтво як йога. Вони з'єднані, бо якщо брати воїнів зі Сходу, монахів або брахманів - це вчителі релігійні, вони всі займалися мистецтвом. Кожен із цих вчителів ще був або поетом, або музикантом, причому унікальні.

У мене відкрилася любов до мініатюрної скульптури, мені подобається нецьке. Відкрилося, я не вчився, просто мені товариш дав різці, я почав різати по кості».

Роботи Вадима Коломійця

Прийти в карате ніколи не пізно

До клубу займатися карате приводили дітей навіть з чотирьох років. Але є й ті, хто прийшли в школу в доволі зрілому віці. Так, 48-річний чоловік прийшов здійснити свою дитячу мрію – отримати чорний пояс. Він пройшов всю школу Вадо-рю, через чотири роки здав на чорний пояс і продовжує займатися.

В іншому випадку батьки хлопчика, який вже рік тренувався в клубі, запитали чи можуть вони разом займатися карате. На той час їм було по 36 років.

Сімейна пара починає займатися. Тато доходить до синього поясу. Мама на сьогодні чемпіонка Європи й тренер в інклюзивній групі. Це Олена Зацарна. І це при тому, що в школі їй за медичними показниками лікарі забороняли займатися фізкультурою.

Вадо-Кай - більше, ніж секція

У сумському клубі Вадо тренується понад 200 дітей. Для них це не просто спортивна секція: діти тут спілкуються, відзначають дні народження, дорослішають, пізнають світ через відношення з товаришами та тренерами. І вкрай важливо, що наставники можуть на цьому етапі дати дітям.

«Я розумію, що однозначно все залежить від тренера, від сенсея.

Є тренери, а є сенсеї. Тренер – це просто тренер секції: прийшли, потренувалися, на змагання з'їздили, ну і якісь там моральні норми первісні однозначно.

А сенсей – це той, чим відрізняються тренери від сенсея: учень дивиться на сенсея, як він живе, його стиль життя, як він поводиться, яка у нього культура, наприклад».

Тож для дітей це не тільки заняття спортом, а й виховання, соціалізація, пізнання та зростання особистості.

«Я не обіцяю, що ваша дитина стане чемпіоном України, Європи чи світу, але я обіцяю, що ваша дитина закінчить повний курс школи Вадо-рю. Вона дійде до чорного поясу - це я вам обіцяю.

І це йому буде допомагати на шляху в життєвому плані, роботі.

Це витримка, багато моментів внутрішніх, де тут вони постійно над цим працюють, і це їм допомагає. Ми більше, ніж секція карате. Ми школа Вадо-рю».

Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!