“Хотінська громада… Ще зовсім недавно це було місце життя — живе, тепле, наповнене світлом і звуками. Вранці сонце лагідно торкалося вікон, розсипаючись золотим пилом по стінах, діти бігали по вулицях, їхні голоси лунали дзвінко і щасливо, повітря пахло свіжим хлібом, а в повітрі відчувався мир і надія. Кожен знав тут кожного, кожна стежка, кожен камінь мали свою історію, свої спогади, які плелися роками. Але тепер це лише спогад, бо сьогодні наша громада — це рана. Жива, пекуча, глибока, що кровоточить на тілі України і яку ніяк не можуть загоїти. Цю рану знову й знову розривають бомби і ракети, які летять з неба, розриваючи все навколо.

Сьогодні на нашу землю впало понад двадцять КАБів — важких керованих авіабомб, зокрема одинадцять лише на нашу Хотінь, що не знають жалю і не звертають уваги ні на людські долі, ні на дитячий сміх, ні на святість храмів. Вони падають із жорстокою точністю і залишають по собі лише попіл і руїни. Це вже не просто обстріли — це методичне, цинічне знищення, мов вирок, що стукає у двері кожної оселі. Ракети розривають небо і землю, снаряди рвуть вулиці і поля, а безпілотники кружляють, мов тіні смерті, немов спостерігачі катастрофи, що вже не можна зупинити. Все навколо гуде, дрижить, горить і падає, а серце громади розривається від болю і страху.

Немає вже тієї Хотінської громади, якою вона була. Немає світла у вікнах хат, де ще зовсім недавно збиралися родини, сміялися діти, пахло домашнім теплом і затишком. Вулиці, по яких бігали діти і здоровкалися сусіди, тепер мовчать, порожні і холодні. Немає спокою у серцях, залишилася лише безмежна пустота і розпач. Хати лежать у руїнах, школи перетворилися на купи уламків, поля замість золотистої пшениці вкриті воронками і землею, що дихає смертю. Люди сидять в розпачі, старенькі не можуть стримати сліз, сидячи на згарищах своїх домівок, жінки стискають дітей у безсилій тривозі, а нікуди втекти — навколо тільки зруйнована земля і небезпека.

Кожен звук тепер лякає, а тиша ще страшніша, бо всі знають — після неї прийде вибух. Люди моляться, ховаються у підвалах, витягують з-під завалів останні уламки свого минулого, втрачаючи надію і віру у завтра. Громада плаче — не словами, а землею, що тріскається під ударами війни, кожна тріщина у стіні — це тріщина в серці, кожна вирва в дорозі — це дірка у душі, а кожне зруйноване обличчя — це відображення сплюндрованої надії і зруйнованих мрій.

Світ мовчить, а ми кричимо у цю тишу, бо як інакше сказати, що нас вбивають? Що це не просто війна, а нищення всього людського, що залишилось? Це не просто бомби і ракети, це виривання життя з корінням, це сльози, які більше не течуть — вони вигоряють в порожнечі. Хотінська громада тепер — це не точка на мапі, це символ болю, символ боротьби, символ того, що зло прийшло не десь далеко, а сюди, поруч, у наше серце, у наш дім. І ми стоїмо на уламках, у попелі, в сльозах, тримаємося і віримо лише в одне — вижити. Бо якщо зникне ця громада, зникне частина нашої країни, частина нашої душі.

Цей біль має звучати. Кожна літера має бути почута. Бо мовчати більше не можна. Ми є. Ми живі. І ми кричимо з глибини серця, з-під завалів, з попелу рідної землі — не забувайте про нас, не звикайте до нашого горя, не дайте злу стерти нас з лиця землі.

Бережіть себе. Обстріли не вщухають — вони лише стають частішими, страшнішими, більш безжальними. Кожен день — як останній. І кожен день ми боремося не просто за виживання, а за право лишитися людьми у цьому світі, який намагаються зробити безжальним і холодним. Нам дуже важко, але ми тримаємося. Бо іншого шляху немає”, - йдеться в повідомленні.

Відео тут.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!