Іноді, щоб побачити театр, потрібно вивезти його за межі рідного міста. Подалі від звичних стін, знайомої публіки й репутації, яку тут пам’ятають ще з минулого століття. Інша аудиторія нічого не винна його історії. Вона може співчувати обставинам, у яких працює колектив, але співчуття ще не означає зацікавленості виставою. Гастролі ставлять просте й доволі незручне запитання: що ви здатні сказати людині, яка вперше прийшла вас побачити?

Жовтнева поїздка Сумського обласного академічного театру для дітей та юнацтва на Закарпаття дала нагоду поставити це запитання. Колектив привіз три різні вистави: музичну казку «Нові пригоди Кота у чоботях», «Грішницю» за текстами Лесі Українки та сучасну комедію про любов «Хто там?». Казка, драма й комедія — звичний репертуарний набір. Значно цікавіше, чи змінюється разом із жанром сама природа акторської гри. Бо можна перевдягнути трупу тричі й тричі побачити ту саму виставу.

Минулі успіхи не репетирують

У вісімдесятих Сумський ТЮГ уже мав репутацію театру, про який говорили за межами області. Завдяки режисерові Олегу Когуту тут сформувалася модель співіснування драматичного й лялькового мистецтва. Театр для дітей та юнацтва міг бути простором художнього експерименту, а не молодшим родичем дорослої сцени. Сьогодні згадувати це варто без вимоги повернути минуле. Минулі успіхи не репетирують замість нинішніх акторів. Вони лише нагадують, що власне обличчя театру колись було результатом пошуку, а не спадковою ознакою.

У липні 2022 року театр очолив заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін, який раніше багато років керував Сумським театром імені Михайла Щепкіна. Розширення репертуару, залучення постановників, розвиток лялькового напряму й гастрольної діяльності дають підстави говорити про зміни. Проте директорський досвід і кількість прем’єр ще не пояснюють, що відбувається на сцені. Керівництво створює можливості; використати їх належить режисерам і виконавцям. У цьому розподілі відповідальності немає нічого образливого для жодної зі сторін. Навпаки, він дозволяє оцінювати кожну за її роботою.

Для Сум сама можливість зібрати глядачів залежить від безпекової ситуації. Продовжувати роботу, створювати вистави й вирушати в дорогу за таких умов — окреме зусилля. Але мужність і художня якість не тотожні. Театр із прифронтового міста заслуговує на увагу, яка не обмежується вдячністю за те, що він досі існує. Його вистави варто обговорювати з тією самою вимогливістю, що й роботи колективів, яким працювати безпечніше. Інакше підтримка непомітно перетворюється на поблажку.

Казка без знижки на жанр

Кіт у чоботях Алевтини Радіонової цікавий легкістю, за якою приховані точні реакції, пластична свобода й відчуття ритму. Виконавиця не нагадує нам щохвилини, що зараз потрібно сміятися. Вона грає — і дозволяє глядачеві приєднатися до цієї гри. У дитячій виставі така різниця суттєва: дорослий, який демонструє власну веселість, часом ніби просить дитину підтримати його старання. Радіонова не потребує цієї послуги. Її Кіт може бути казковим, але акторська робота не отримує знижки за жанр. Змусити повірити у вигаданого спритника іноді не легше, ніж у трагічного героя.

Ціна переконань

«Грішниця» випробовує інші можливості трупи. Леся Українка належить до авторів, яких ми, здається, надто добре знаємо, щоб слухати уважно. Пошана легко стає ритуалом, а постановка класики — способом ще раз підтвердити очевидну культурну значущість. Тут цікавіша розмова про ціну переконань. У роботі заслуженої артистки України Анфіси Зінченко мене зачіпає момент, коли вірність власній правді починає позбавляти іншого права на його правду. Темперамент надає цьому рухові сили, але справа не лише в силі. Страшніше побачити, як віра поступово забирає здатність сумніватися. І складніше зрозуміти таку людину, ніж просто оголосити її неправою.

Тесля заслуженого артиста України Вадима Шерстюка утримує інший полюс вистави. У його присутності важливі стриманість, втома й гідність без потреби постійно її проголошувати. Репліка «хоч без мистецтва хліба заробити» звучить особливо болісно: у ній чується знайоме театральним людям зіткнення покликання з необхідністю забезпечити себе й родину. Високі слова про місію не скасовують потреби жити. Важливо, що питання виникає всередині ролі, у долі конкретної людини. Воно не потребує додаткової промови про труднощі галузі. Глядачеві залишено можливість почути його й самостійно визначити, наскільки близько воно стосується власного життя.

Наталія Шульженко в образі Лесі Українки повертає увагу від знайомого портрета до жінки, якій потрібно говорити. Її слово звучить особисто, часом нагадуючи молитву, без урочистого доведення величі поетеси. У Наталії Петракової пісня, своєю чергою, входить у драматичну дію як ритуал, а не як вокальний перепочинок між розмовами. Алісі Храповій дісталося завдання іншого порядку: її молода героїня свідомо відмовляється від майбутнього, жертвуючи собою заради знищення ворогів. У цьому образі важливо втримати відчуття непрожитого життя, не дозволити самопожертві стати лише героїчною емблемою. Разом ці роботи створюють різні способи говорити про вибір — словами, співом, стриманістю чи крайньою напругою.

Фестиваль "Відгомін Вічності" 2026

Саме «Грішниця» увійшла до конкурсної програми III Відкритого театрального фестивалю-конкурсу «Відгомін Вічності: українська класика сьогодні», який відбувався 8–11 жовтня в Хусті. Для сумської трупи це нагода побачити свою роботу поруч з іншими прочитаннями класики. Репертуарний театр легко замикається у власних оцінках: ті самі люди роками знають сильні сторони одне одного і часом перестають помічати звичні слабкості. Зустріч із професійним середовищем потрібна не лише заради можливого визнання. Вона повертає масштаб порівняння. Сам факт участі ще нічого не доводить, але створює умови для розмови, якої вдома може бракувати.

Різні ролі для однієї трупи

Із приходом режисера-постановника Сергія Москаленка в роботі Сумського ТЮГу виразніше постало питання акторського діапазону. Казка, драма за Лесею Українкою й сучасна комедія вимагають від тієї самої трупи різних способів існування. Тут уже недостатньо перенести у нову роль інтонації, які вдало спрацювали в попередній. Досвід Москаленка як актора й автора сценічних адаптацій дозволяє розглядати матеріал через конкретне виконавське завдання: чого людина домагається, що захищає і чим ризикує.

У «Грішниці» безкомпромісність Зінченко, стриманість Шерстюка, слово Шульженко й пісня Петракової утворюють різні полюси вистави. У «Хто там?» серйозність персонажа Радіонова стає джерелом комічного. Саме в таких відмінностях можна побачити зміни: актор отримує можливість виходити за межі звичної манери, а театр — розширювати власну мову. Підтримане Миколою Юдіним оновлення репертуару набуває тут сценічного змісту. Зрештою, нова назва на афіші ще не означає нового театру. Значно цікавіше, коли знайомий актор раптом відкривається з незнайомого боку.

Віталій Радіонов залишає своєму персонажеві серйозність навіть у найбезглуздіших обставинах. Глядачеві смішно, героєві — ні. Ревнощі й страх утратити любов не стають несправжніми лише тому, що з них сміються. На цій розбіжності й тримається його комедійна робота.

Поруч із досвідченими виконавцями працюють Артем Гапанець і Аліса Храпова. Для театру їхня присутність означає можливість майбутнього, але молодість сама по собі не оновлює трупу. Оновлення починається з довіри до складного завдання. Вік не повинен ані виправдовувати професійної недосконалості, ані залишати людину в безпечних епізодах. Говорити про наступне покоління легше, ніж доручити йому роль, від якої залежить вистава. У Гапанця й Храпової важливий юнацький максималізм їхніх образів: готовність вірити, кохати й діяти без гарантії щасливого фіналу. Таку вразливість легко замінити позою. Тим важливіше, щоб молоді виконавці мали змогу шукати її власне сценічне вираження.

Театр, до якого повертаються

Гастролі перевіряють і роботу тих, кого глядач не бачить: постановочної частини, освітлювачів, звукорежисерів, костюмерів, реквізиторів, адміністраторів. Інший простір, акустика й технічні можливості потребують пристосування, але вистава має зберегти свою внутрішню точність. Саме тут професіоналізм перестає бути компліментом і стає необхідністю. У цій поїздці важливе співіснування трьох різних сценічних мов: театр звертається до дітей і дорослих, не обмежуючи їх однією інтонацією. Для Сум це можливість мати театр, до якого повертаються в різному віці. Її ще належить розвивати й підтверджувати наступними роботами.

Тому я не поспішав би оголошувати оновлення завершеним. Ці гастролі дозволяють говорити про можливості Сумського ТЮГу, але жодна поїздка не гарантує наступної вдалої вистави. За межами рідного міста історія театру перестає бути достатньою рекомендацією, а складні обставини — достатнім поясненням. Залишається сцена й людина, яка прийшла щось відчути. Якщо між ними виникає зв’язок, театр має причину повертатися. І вирушати знову. 

Андрій Яровий