Його історію розповідає The New York Times.

Увечері 3 липня Євген Овчаров, який служив на фронті на Донеччині, побачив на військовій карті позначку російської авіабомби. Вона перетнула кордон і рухалася в бік його рідного міста.

О 21:45 чоловік зателефонував дружині Наталії. Вона заспокоїла його: разом із доньками поверталася додому з парку. Тринадцятирічна Вероніка йшла трохи позаду з подругою, а п’ятирічна Мілана була поруч із мамою.

За хвилину розмова обірвалася.

Євген телефонував знову й знову, але відповіді не було. За шість хвилин задзвонив його телефон. На зв’язку була Вероніка. Дівчинка кричала, що вся в крові, а молодша сестра лежить нерухомо.

«Ніхто не допомагає. Тату, будь ласка, приїдь і врятуй нас», — благала вона.

Євген негайно вирушив додому. Дорога до Сум мала зайняти близько чотирьох годин. Він ще не знав, що ця поїздка назавжди змінить його життя.

Шість хвилин, після яких родина перестала бути цілою

Коли чоловік дістався лікарні, було вже після другої години ночі. Він кинувся до реєстратури й запитав про дружину та молодшу доньку, яких мали доправити після обстрілу. Йому відповіли, що їх там немає.

Надворі Євген побачив машину швидкої допомоги й запитав водія, що сталося з пораненими жінкою та дитиною.

«Вони померли», — почув у відповідь.

Наталія та Мілана загинули внаслідок удару російської авіабомби по Сумах. Вероніка вижила, але дістала поранення уламками. Вибухова хвиля пошкодила їй барабанну перетинку, і дівчинка перестала чути на ліве вухо. Згодом на її тілі залишилися помітні шрами.

У перші дні після трагедії Євген жив між гнівом, розпачем і намаганнями зрозуміти, як тепер існувати далі. У лікарні він розповів Вероніці про смерть мами й сестри, а потім залишився біля її ліжка.

Повернувшись додому, чоловік узяв із собою синю м’яку іграшку Стіча, яку дуже любила Мілана. Відтоді він носив її в сумці всюди.

«Чи зробили ви все, що могли?»

Євген хотів знайти поліцейського, який, за його словами, намагався врятувати Мілану. Він прагнув особисто запитати, чи справді той зробив усе можливе.

Чоловік зустрівся з Дмитром Зуєнком на місці удару. Поліцейський розповів, що після вибуху прибув туди разом із колегою. Вони протягом 15 хвилин проводили реанімаційні заходи, хоча люди навколо відходили подалі, побоюючись повторного удару.

Дмитро зізнався, що обличчя дівчинки ще довго не виходило в нього з голови. Тієї ночі він повернувся додому в закривавленому одязі й розповів дружині, що в нього на руках померла дитина, лише на кілька років молодша за їхню доньку.

Євген повірив поліцейському. Проте його не відпускали слова Вероніки, сказані тієї ночі: «Ніхто не допомагає». Чоловік знову й знову думав, чи встиг би він сам дістатися до Мілани швидше, якби був поруч.

Через кілька днів Євген повернувся на місце трагедії. Там сусіди й друзі облаштували імпровізований меморіал із квітами, свічками та м’якими іграшками. Чоловік навіть думав перетворити цю вулицю на алею пам’яті дітей, загиблих унаслідок війни.

Того дня він просто прийшов помолитися за дружину й доньку.

Саме там Євген випадково зустрів тодішнього міністра оборони України Михайла Федорова, який також приїхав на місце удару. Чоловіки поговорили й обійнялися. Історія Євгена глибоко вразила Федорова, який теж виховує маленьку доньку.

Під час розмови вони дійшли думки, що чоловік може розповідати про загибель своєї родини за кордоном і пояснювати, чому Україні потрібні додаткові системи протиповітряної оборони та бойові літаки. Євген погодився. Ця мета поступово стала для нього способом рухатися далі.

Як батько й донька переживали втрату

За кілька тижнів Євген і Вероніка вирушили на відновлення до Карпат. Там поліція організувала відпочинок для родин правоохоронців, які загинули, зазнали поранень або потребували психологічної допомоги.

У горах не було повітряних тривог і вибухів. Але відсутність небезпеки не означала, що біль зник.

Вероніка знайшла біля річки велике гладке каміння, на якому могла побути на самоті. Вона часто приходила туди, подалі від психолога, який запитував про її почуття, і від м’яких іграшок, що нагадували про Мілану.

Дівчинці було важко думати про молодшу сестру. Спогади викликали паніку, серцебиття й нудоту. Після загибелі мами та сестри вона пережила кілька таких нападів.

Євген намагався не залишатися наодинці зі своїми думками. Він займався в тренажерному залі, відвідував психолога й іноді наполягав, щоб донька йшла з ним у походи. Чоловік розумів, що йому потрібно вчитися жити далі, хоча часом його охоплювали думки про безглуздість життя та відсутність справедливості.

Вероніка ж сумувала за домом і друзями. Вона хотіла повернутися до звичайного підліткового життя, якого війна позбавляла її не один рік.

На шиї дівчинки була підвіска, яку мама подарувала їй на 13-річчя. На ній викарбували слова: «Мрій, дій, люби. Доню, ти все можеш. Я пишаюся тобою. Люблю. Мама». Вероніка носила прикрасу постійно, доки один із хлопців у таборі випадково не порвав ланцюжок. Вона все одно хотіла тримати її при собі.

Зустріч із подругою, яка також постраждала від удару

У вересні Євген і Вероніка поїхали до Києва, щоб відвідати в дитячій лікарні 16-річну Альону. Дівчина була серед подруг, із якими Вероніка гуляла 3 липня, коли російська бомба влучила в Суми.

Альона дістала тяжкі поранення ніг. На той момент вона перенесла вже близько 20 операцій, а попереду були нові втручання. Лікарі не виключали, що дівчина більше не зможе нормально ходити.

Подруги обійнялися. Вони порівнювали шрами, згадували пережите й намагалися говорити про те, що сталося тієї ночі. Вероніка подарувала Альоні ведмедика, якого придбала в горах, і показала мамину підвіску.

Альона прочитала напис і розплакалася. Вона сказала, що дуже любила Наталію.

Мама Альони, Ірина, пригадала, як після вибуху прибігла на місце удару. Вона побачила чоловіків, які накладали турнікети на ноги доньки, і спершу вирішила, що та загинула. Поруч стояла Вероніка, закривавлена й розгублена.

Дівчата знову плакали, згадуючи ту ніч. У сусідньому ліжку мовчки слухала їх інша підлітка, яка також постраждала від обстрілу Сум.

Після зустрічі Євген із донькою повернулися додому. Перед від’їздом лікар оглянув пошкоджене вухо Вероніки та обговорив можливість майбутньої операції.

«Наші діти теж хочуть жити»

У Сумах на родину чекала квартира, яка після загибелі Наталії та Мілани здавалася надто тихою. Іграшки молодшої доньки досі лежали біля дивана, а її ліжко стояло поруч із батьківським. Євген дістав із сумки Стіча й поклав іграшку на подушку Мілани.

Вероніка тим часом побігла зустрітися з подругами. Вона хотіла зробити їм сюрприз, тому сховалася за автомобілем і дочекалася, поки ті наблизяться. Коли дівчинка вистрибнула назустріч найкращій подрузі Уляні, на мить усе стало схожим на звичайне життя тринадцятирічної школярки.

Вона показувала нові речі й розповідала про поїздку. Подруги не говорили про причину її тривалої відсутності.

Удома Євген запалював свічки біля фотографій дружини та молодшої доньки. Наступного дня він поїхав на кладовище, щоб упорядкувати їхні могили. Там було стільки іграшок і квітів, залишених людьми, що частина вже падала на землю.

«Доню, тато тебе любить. Він тебе не забуває», — тихо сказав чоловік біля могили Мілани.

Під час перебування на кладовищі місто знову здригнулося від вибуху. Євген майже не відреагував на нього. Він торкнувся табличок із іменами дружини та доньки, поцілував їх і знову подумав про свою місію.

«Нехай світ побачить, що росія зробила з моєю родиною. Я хочу розповісти Європі та Сполученим Штатам, що наші діти теж хочуть жити», — сказав він.

Потім озирнувся на могили й додав, що Наталія та Мілана теж хотіли жити.

Поїздка до Швеції

21 вересня Євген і Вероніка знову вирушили до Києва, звідки потягом поїхали до Будапешта, а звідти літаком дісталися Стокгольма. Поїздку організував Михайло Федоров, а оплатив український підприємець Олег Гороховський.

У Швеції на них погодився чекати міністр оборони. Євген мав розповісти йому про загибель дружини та доньки й про те, як російський удар змінив життя його родини.

Швеція раніше обіцяла надати Україні бойові літаки, які могли б допомогти перехоплювати російські літаки до того, як ті скидатимуть авіабомби. Євген сподівався, що особиста історія допоможе пояснити, наскільки терміново Україні потрібні такі засоби захисту.

Він розумів, що жодна зустріч не поверне Наталію та Мілану. Але вважав, що розповідати про них потрібно, аби інші родини не пережили такого самого горя.

Його мета тепер полягає не лише в тому, щоб зберегти пам’ять про дружину й доньку. Євген хоче домогтися того, щоб українські діти могли жити без страху перед бомбами, а інші батьки не отримували дзвінків, які назавжди змінюють їхнє життя.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!