Генка підставив обличчя сонцю і почав дрімати. Віз поволі котився, поскрипуючи колесами.
- Стій! - перервало його дрімоту.


Хлопчина розплющив очі, та з воза не піднявся. Глянув з-під лоба: два поліцаї стоять поруч, третій - тримав за повід Гнідого.
- Ти що, читати не вмієш? - очима кольнув Генку довготелесий поліцай.- Написано ж он на табличці: туди їхати зась. Заборонено, значить.


Генка впізнав його. Панас Панахиденко. Він до війни працював сторожем  на фермі у їхній артілі. Двох інших ніколи не зустрічав раніше.


Панас по-хазяйськи оглянув воза, чомусь прицмокнув. Потім підійшов до Генки і …штирх гострою палицею в плече - не хлопець наче перед ним, а бур’ян.
- Куди прешся?
- Я? - нарешті знайшовся Генка, морщачись від болю.
- Уже ж не я! - гикнув поліцай.
- До баби Раї, на хутір.
- Шо за баба Райка, га?
- Ну, моя, рідна, - хлопець зліз із воза. - Баба Райка. Реп’ятиха, кажуть на неї.
- А-га-га! - протяг рудий, що стояв поруч довготелесого. - Це та, що вчора нас самогоном частувала. Самогон міцнющий, ще, мабуть, із совєтії припасений… Нутро ледь не випік, падлюга… Так той, баби вже немає. Царство їй і упокоєніє душі, - хмикнув і скривився.


Потім весело перехрестився і залився не то сміхом, не то дурнувато - п’януватим смішком крізь сльози.
- Як немає? - стривожився онук. - Я ж у неї вчора зранку був, по хазяйству допомагав.
- Хі-хі-хі! - сміявся рудий, витираючи засмальцьованим рукавом сльози з чероних від перепою, очей


Забасив і той, що тримав за повід Гнідого:
- То ж зранку ти її допомагав. А увечері за її допомогу партизанам, - з насолодою промовив саме ці слова , -  ми її підвісили…За горло підвісили. Ха-ха-ха! Тіліпалася, мов онуча. Ха-ха-ха-ха! А того партизанця - засранця пораненого, якого вона переховувала, он до комендатури премо…А-а, його там тоже підвісять. Правда, за я…А нам за нього медалі дадуть. Аякже! Герої ж ми…
- Ох і сміху буде! - буркнув довготелесий. - Висітиме вниз головою…


«Сволота ви, а не герої!», - хотів було відчеканити хлопець, але передумав - не треба передчасно на неприємності нариватися, їх зараз і так вистачає.


Генка озирнувся. Неподалік стояла підвода, на сіні якої лежав чоловік. «Дядько Василь», - ледве не вирвалося в нього.
- Чого до баби, чи пак, до небіжниці прешся? - стиснув пальцями-обценьками Генчине плече рудий. - Ти часом не партизан?


- Та який я партизан!? То ж моя рідна бабця, - зрадлива сльозина скотилаця лицем підлітка. - А тепер її вже немає в живих. Через вас…
- Ну ти, легше! - дав запотиличника Панас. - А то, щоб і ти не відшвартувався слідом за нею. Поняв?
- Та я, - зашморгав носом Генка. - Я ж малий ще партизанить…
- Який ти малий! - пробасив знову той, що стояв попереду Гнідого. - До дівок під спідниці заглядаєш?.. Лазутчик партизанський!


- Та нє, - швидко хлопець у відповідь. - Я не по тих дєлах, - переступив з ноги на ногу. - Я бабці вожу…Возив…Он там під соломою…бутиль…
- То ти такого кріпущого пійла їй привозиш? - блимнув Панас. - Ніфіга собі, комбінатор спиртовий…Ну, грець з тобою…Де він?
- Он там, у задку воза лежить…У ряднині замотаний…


Рудий першим кинувся до воза, перечепився і ледве не впав. Та дивом утримався на ногах, а руки тремтіли від постійних перепивань. А вчора - взагалі набрався, ледве капець з капутом не настав…
- Шо ти так довго колупаєшся? - не терпілося Панахиденку. - Збрехав, гадьониш!?
- Та нє -є  - є. Самогон. Бутиль повний. Клас! - рудий від задоволення аж долоні потер. - Здоров’я край підрихтувати, - хильнув прямо з горла  бутиля. - Ух, нормальок!...


- Маму мою, царство їй небесне, також пом’яніть - на тому тижні померла…Ваші скажені визволителі її прикладом по голові, по голові!…
- Ну, ти, щеня,  полегше нащот  визволителів! - знову Панас, правда, цього разу без підзапотиличника обійшовся. - Стукнули, дурепу, знач було за що…
- Ага, за що було?


- Батько в совєтській армії? В совєтській. І старший брательник тамечки ж…
- Ну, там же всі нормальні чоловіки, - знову шморгнув носом Генка.
-  Знач, ми не нормальні? - знову басить той поліцай, що тримає Гнідого.
- Та ні, я не про вас…Ви - нормальні, тільки ж важко вам після вчорашньої гулянки, -


Генка вдає, що виправдовується. - То ж, пом’яніть мою маму, а тепер і бабусю…Мені самогон ні до чого…
- Ага ж, якби й був до чого, - уже прямо сьорбає  з бутиля рудий, крекче, і витирає долонею свої губи-міхи. - Кріпущий - нема сили…
- Забирайте його, - не терпиться Генці, - а я поїду собі…


- Повертай назад голоблі. Нічого тобі там, на хуторі, робити…
- Я ж бабусю поховаю…
- Ти диви! - реготнув, все ще прицмокуючи губами,  рудий. - Не пацан, а бляха, похоронна  служба…
- Вона ж моя бабуся, - нагадує Генка, а сльози от-от  капнуть з очей.


- Добре, паняй, - махнув рукою Панас. - А ти, Симоне, тягни сюди бутиль…А то вже й мене починає «ковбасити», - розпорядився Панахиденко. - Правда, коня ми заберемо, - і уточнив, - конфіскуємо. Він тобі  не потрібний. Нікуди вже тобі на ньому їздити…


Генка не опирався, бо розумів, що Гнідого їм не втримати, бо він гоноровий, і чужих до себе не підпустить.


…Хлопець  заляскотів босими ногами битим шляхом.
- Ти куди подався, тобі ж в інший бік! Тобі ж на хутір! - не відразу зрозумівши замисли хлопця, викрикнув Панас.


Та й спершу було не до цього, дзумлив самогон з бутиля. А напарники, добряче пригостившись, підправивши здоров’я після вчорашнього перепою, вже палили цигарки, весело перемовляючись поміж собою.   


Генка на ці слова не відреагував, бо зовсім поруч стояла підвода, на ній - закривавлений дядько Василь. Ще вчора вранці він з ним розмовляв, про останні сільські новини розповідав, побивався за матір’ю, клянучи, на чому світ стоїть, німців, які вбили її, а його ледве не скалічили.


А дядько йому розказував досить цікаві билиці-небелиці із свого життя. Генка знав, дядько Василь - не партизан, він - офіцер. Командир. Майор радянської армії.


Відступаючи, бійці залишили його в бабусі Раї на хуторі, бо в нього - не тіло, а суцільна рана. Бабуся його травами вилікувала, поставила на ноги. Дядько Василь вже збирався йти до партизанів.  А тут…Хто ж його видав?


Хлопець і сам не усвідомив, як все вийшло: швидкий рух набік - і він на возі.
- Ньо!Ньо! - щосили крикнув на чужого коня. - Ньо, дорогенький! ..


І той послухався, рвонув із міця і відразу ж перейшов на галоп.


Генка тепер уже нічого не боявся - десь позаду залишився страх перед поліцаями, перед їхніми знущаннями. В душі зринала помста - за маму, бабусю, за ось цього дядька Василя, який лежав і тільки стогнав. Бо лице його нагадувало кров’яну суміш, яка утворюється під час готування кров’яної ковбаси. Саме це порівняння чомусь спливло перед Генкою, коли він глянув на фронтовика. І ще одна думка не давала спокою: «Втекти!»


Дядько ледве дихав. Та нараз він напіврозплющив  ліве око ( праве повністю запливло й не розплющувалося) , мовив: « Це ти, Гено?»
-Я дядьку…
-Вони  бабусю Раю …повісили…
-Знаю уже…


Тепер уже сльози  покотилися струмочком і впали на обличчя зраненого.
- Ти плачеш?Не плач…
- Та воно само якось…Хто ж видав? - ледве вичавив із себе Генка.


Втрачаючи свідомість, майор тихо-тихо прошепотів:
- Сусід…Макар…Сволота…


Генка позад себе вже чув стукіт копит Гнідого. Він би його розпізнав із тисячі,а, може, і з мільйона. Бо разом вони - більше п’яти років…
«Гнідий нас догонить…Це факт незаперечний…»


Уже кілька десятків метрів розділяли підводи.
«Доганяють», - плететься в голові сумна думка.
Поліцаї не стріляли.
«Живими братимуть…»


Генка, хоча вже й тремтів - не то від переживань, не то від швидкої їзди, зібрав останні сили й обернувся. Майже поруч уже дихав Гнідий. Ще мить і він розчавить і його, і дядька Василя, і підводу їхню в цілому.
- Гнідий!...Гнідий!.. - розпачливо кричить Генка. - Стій! Ну, стій же бо!...


Кінь нашорошив вуха (пізнав голос хлопця), поволі став переходити на рись. Панахиденко щосили лупцював його батогом : « Ух, ти …ледащо!» Прикладами  щосили гамселили його по боках інші поліцаї. Вони ще сподівалися, що от-от цей зухвалий хлопчисько і поранений партизан (вони в цьому були переконані, що він дійсно партизан), через якусь мить будуть у їхніх руках.


Та раптово Гнідий рве убік. Тріск. Крики. П’яна лайка.  Потім - постріл. Єдиний. Гнідий упав не відразу. Рвонув іще вперед, давлячи поліцаїв возом. Заіржав на весь голос. Глянув своїми, які вже тускніли, очима в …очі Генки. Дрижаки вдарили  від цього погляду хлопця.


Гнідий поволі опускався на теплу літню землю А поруч валялися знівечені тіла  поліцаїв.
 

Підвода зупинилася на обочині неподалік від місця трагедії. Хлопець заплющив очі. Не міг поворухнутися. І раптом заплакав, сильно схлипуючи. Сльозини падали на розірвану сорочку дядька Василя, на його закривавлені груди…


І Генка від безсилля прошепотів: «Гнідий…Гнідко ти мій…»