

Цим ремеслом займалась родина Коротичів – вони виготовляли мотузки для худоби, сіна та дров. Нині ж про ті часи нагадує пристрій, що лишився у дворі.
Галина Коротич говорить, знається на цьому ремеслі з 1970 років, коли одружилася з чоловіком та стала частиною цієї родини. Саме свекри навчили її тонкощам мотузництва, яке належить до переліку нематеріальної культурної спадщини Сумщини.
Тож як робили мотузки і хто зберігає памʼять про ремесло — розповідаємо у шостій історії проєкту "Нематеріальне" від Суспільного.
Кілька десятків років тому родина Коротичів займалась Чорноплатівским мотузництвом. Пані Галина каже, вже не продає мотузки, але пристрій лишився. Єдиний на все село.

"Мужиків нам треба тії, шо крутили. А не тії баби", — каже Галина Коротич.

Для роботи потрібно троє людей. Цього разу на допомогу прийшли подруги пані Галини.

"Зав'язуєм бабінку, за крючечок натягується вєрьовочка, натягуєм разів три-чотири. Тоді зав'язуєм крючечок, одрізаємо і знову другий крючечок так само робимо. Зробили, намотали, тоді наша ставиться між ниточками, щоб воно не з'єдналося, держало спеціально. І береться колесом укручує"
Далі скручену мотузку обрізають, знімають з котушки та зав’язують.

– А бувало таке, що працювали прям до ночі ?
– Як требують налигач: “Пожалуста, Василь Іванович, накрутіть”. Темніє надворі, а ми крутим.

Налигачами називали мотузки, які прив'язували до рогів тварин, зокрема на паші чи фермі.
"Як корову треба чи до бичка повести, чи забрать із череди. Дак на роги закидали, залигували і приводили додому", — пояснює сусідка Ольга Лузан.

Ще родина Коротичів виготовляла мотузки для сіна.
"А якщо вже вірьовку накручували длінну, це вже по заказу – сіно возить. Вірьовку треба 20 метрів. То натягуєм шпигат і йдем аж у двір до сараю. Тоді укручується і які прекрасні верьовкі", — згадує пані Галина.
Шукайте коноплі ! Настоящі коноплі мички!

Мотузництво притаманне Чорноплатовому через місцевість, вважає директорка будинку культури Людмила Сніжко. Адже коноплі замочували у воді, а у селі є озера та болота.

Галина Павлівна каже, раніше пристрій для мотузництва був дерев'яний. Проте дерево почало трухнути, тож родина замінила на металеве колесо із косарки.

Жінка родом з села Озаричі. Мотузництву, каже, навчили свекри і з 1972 року вона займалася цим ремеслом.

"Свекор чорноплатівській, а свекруха з хутора Таранського. "Невістко, пішли у пасіку. Будемо крутить налигачі", – казали мені. Там у нас багато пасіки стояло. А я їм відповідаю: “Я не буду крутить, бо я їх не крутила. А вони кажуть: “А ми тебе научимо”. У школі відпрацюю – технічкою робила, тільки прийду: “Передівайся, пішли, будемо крутить”. Це ж мені тож не дуже нравилося. Треба ж було допомагать, бо ми заробляли гроші за це", — говорить пані Галина.

За мотузками до Чорноплатового їздили із сусідніх сіл.
"Алтинівка, Озаричі. Оце ції села при мені їздили. Я з конопель не знала як робити мотузки, а бабушка займалась. Тіки казала: “Аби ти побачила, як машинами привозять коноплі. А мені оце все треба переснувать руками”. Я ж цього не бачила. Тільки ми на шпигат – шпигат найкращий", — пояснює жінка.

"Я своїй кумі допомагаю, хи-хи-хи. Думаю, якщо будуть охочі, то ремесло буде жити і далі", — каже Євдокія Кича.

Серед помічниць і її онука Саша.
"Я не пробувала – но хотіла б. Буду займатись, коли виросту", — каже дівчинка.

— А ви б хотіли, щоб це ремесло передавалося далі, майбутнім поколінням ?
– Хотіла б, тільки кому я передам? Хлопці вже цього ремесла не схочуть. Поїхали вони вже працювать, свої гроші зароблять. Ото так колесо, шо воно металічне – воно стоятиме. Якби дерев'яне, уже б цього ремесла давно б і забулися. Вже як чоловіка не стало з 2007 року, ніхто за нас і не згадував, щоб прокрутить вєрьовку чи налигач.

Пані Галина каже, свекри не розказували, звідки дізнались за мотузництво.
"Скажу по правді – я і не інтересовалася. Це ж уже у них традиція давня була. Це ж почалося з коноплі, а тоді вже ж пішло як на шпагати", — пояснює жінка.

Пригадує найдовшу мотузку, яку робила за життя.
"20 метрів. Найбільша метражами вєрьовка була. Брали на сіно, у колгоспи брали. І ми собі сплели. Їздили, як була у нас корівка. Їздили по сіно, дрова їдемо увязуємо", — пояснює пані Галина.

Жінці 72 роки. Каже, обов'язково відзначає свої дні народження.
"От столик один, тоді ще один столик занесем. Наварим холодного, картошкі. І всілякі салати, рибку. Все завжди у бабушкі єсть. Як гостинці. Горілка — це обов'язково. Без горілки не може буть. Горілки, вино. Як це – захолод їсти, щоб горілки не було ?", — сміється жінка.

Каже, зараз на свята не вистачає гри на гармоні. Зазвичай грав її чоловік. Додає, ще родина у них була співуча.
"Свекор красиво співав і свекруха. А я вже їм помагала. Вася ж чоловік робив у клубі, закінчив Сумське музичне училище", — говорить пані Галина.

Чим ще займалась окрім мотузництва та роботи у школі, жінка розказує: "Раніше я шила валянки, безрукавочки, мені просто інтересно, бо я кончала училище в Кролевці – швейне училище".

Додає, попри інші заняття та роботу, мотузництво стало частиною її життя.

"Без мотузки десь шось увязать не туди не сюди. От хотя би той мішок завязать на картошку", — каже Галина Павлівна.
Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!

