До початку повномасштабної війни Вадим Михайлов жив звичайним життям. Працював на будівництві, зводив ангари, деякий час був водієм таксі. Автомобілі були його захопленням, а дорога допомагала відволіктися від повсякденних турбот.

24 лютого 2022 року все змінилося. Каже, що тоді думав не про себе.

«Я мав захистити свою сім'ю. Для мене іншого рішення просто не існувало», – згадує Вадим.

Спочатку він добровольцем вступив до територіальної оборони, а згодом продовжив службу у 4-й танковій бригаді, в 1-му стрілецькому батальйоні. Армія не була для нього чимось новим. Ще до війни він пройшов строкову службу, де отримав незвичну військову спеціальність – дресирувальника службових собак.

Найважчими стали Донеччина і Бахмут

Війна для Вадима швидко перестала бути новинами з екранів. Соледар, Бахмут, постійні обстріли, штурми, втрати побратимів, контузії та поранення. Там кожен день міг стати останнім.

За кілька років служби здоров'я суттєво погіршилося. Наслідки поранень дали про себе знати проблемами з хребтом. Але саме вони не стали головною причиною демобілізації.

На нього вдома чекав син, який має інвалідність і потребує особливої уваги. Дружина весь цей час сама несла на собі всі турботи про родину.

«У 2022 році я розумів, що маю йти захищати країну. Але настав момент, коли зрозумів: тепер моя найбільша підтримка потрібна сім'ї. Синові потрібен батько поруч», – говорить ветеран.

Вчитися жити без війни

Наприкінці 2024 року Вадим повернувся до цивільного життя. Каже, що це теж непростий шлях. Після фронту потрібно заново звикати до звичайних речей, до спокою, до життя без постійного очікування небезпеки.

Роботу теж обирав не випадково. Хотів займатися тим, що добре знає і любить. Сьогодні він працює водієм у Департаменті з питань соціальної політики Сумської обласної військової адміністрації.

«За кермом мені завжди було комфортно. Це робота, яку я добре знаю. Приємно працювати поруч із людьми, які всі ці роки теж виконували свою важливу роботу», – каже він.

Найцінніший час тепер – із родиною

Після демобілізації Вадим поступово повертається до мирного життя. Найбільше сил йому дає родина. Особливо цінує час, проведений із сином.

Разом вони часто їздять на риболовлю. Саме там, говорить чоловік, можна хоча б ненадовго забути про пережите і просто побути батьком та сином.

Війна змінила його життя, але не змінила головних цінностей. Колись він узяв до рук зброю, щоб захистити свою родину. Сьогодні його головне завдання інше – бути поруч із близькими, виховувати сина та жити далі. Для Вадима саме це і є справжнім поверненням додому.