У часи війни мистецтво набуває особливого значення, стаючи потужним інструментом підтримки, єднання та психологічної реабілітації. Молодь відіграє ключову роль у цьому процесі, адже саме вона несе нові ідеї, силу духу та творчу енергію. Завдяки мистецтву молоді люди не лише долають власні травми, а й приносять реальну користь суспільству, підтримуючи інших і утверджуючи національну ідентичність. 

З представницею творчої молоді поспілкувалась журналістка Данкору. 

Надія Сікула закінчила Київську державну академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука за спеціальностями художниця по костюму та художниця по вишивці.
Попри абсолютно мирну спеціальність, війна накладає відбиток на творчі задуми дівчини.

Коли взагалі виникла тяга до творчості? Дизайн одягу - направлення творче, прояви його такі багатогранні.

Я з ким з творчих людей не спілкуюся зараз, зі своїми друзями: «от чого ти цим займаєшся», всі відповідають - «бо не можу не займатись». 

Ну і, напевно, так у всіх. І у мене теж. З дитинства малювала, з дитинства у мене був потяг до творчості, до того, щоб робити щось руками: без цього в мене, здається, і життя не було. 

Я не пам'ятаю себе, коли я щось не робила. Так вийшло, пішла по цій стежці у вищий навчальний заклад. 

Дуже класно жити в сучасному світі, бо зараз можна здобути вищу освіту по вишивці. 

А от саме, про дизайн одягу, коли виникло бачення себе в цьому? 

Теж в дитинстві, напевно. Малювала з дитинства. Дійсно, така інфантильна в мене була мрія. Я дивилась мультики, мені подобалось малювати одяг, мені подобались там всі ці рюшечки. Ну, і потім, як постало питання, куди мені вступати… Чесно кажучи, після 11 класу, після ЗНО, мені не хотілося нікуди вступати. 

Але, завдяки батькам, які мене завжди підштовхували, всі репетитори в мене були, я здала добре ЗНО, і я змогла вступити в Київ. Ну, і, наразі, я дуже щаслива, що я потрапила саме в Бойчука. Я зрозуміла, що це моє місце, мені треба туди. 

Вступила на художній арткостюм. І вивчилась там на бакалавра, потім вивчилась на магістратурі на артвишивці одягу. 

Мені подобається чути насправді такі історії, коли людина не каже «от я з дитинства знала і я завжди йшла до цієї мети». Ні, у мене так не було. За чотири курси бакалаврату, я три рази хотіла змінити професію, я три рази хотіла піти з університету. Мені здається, що так у дев’яноста відсотків студентів зараз. 

Хотілося туди, де стабільність, комфорт, туди, де можна точно заробити собі на життя. 

І лише на четвертому курсі я зрозуміла, що це моє місце, мої люди, моє оточення, мені тут подобається. Але я не відчувала в собі сил закінчити, я не відчувала в собі сил, що я можу бути художником. Бо бути художником насправді важко в тому сенсі, що ти не знаєш, де ти знадобишся. 

І це така професія іноді невдячна. І я не відчувала своєї цінності як художника. 

Я собі поставила таку мету, що я роблю свій дипломний проєкт, якщо він у мене виходить добре і так, як я хочу, я продовжую. Якщо ні, то я кидаю абсолютно це діло і йду іншою стежкою. 

У мене вийшло. Що найважливіше, мені сподобався цей проєкт, дуже рідко це буває.
Він сподобався мені, він сподобався моїм викладачам, він сподобався Академії - я отримала найвищий бал. І після випуску мене запросили на роботу. Майже одразу. Що для мене було шоком тоді.
Отак почався мій такий шлях як дизайнера одягу, художника по костюмах.

Які проєкти вже вдалося втілити? 

Власне, мій перший великий проєкт «Київське метро - 2022». В його рамках я відшила два комплекти одягу.
Головна ідея моїх проєктів, де я беру участь як майстриня або як кодизайнер або кокрієйтор, моїх авторських проєктів – це одяг, який рятує. Це така красива назва, під якою я закладаю сенс, в якому закладена ідея, одягу, що рятує.
У 2022 році в Києві метро рятувало киян від обстрілів. Для мене така дата найбільш страшна це 10 жовтня 2022 року, коли після тривалої тиші в Києві був дуже сильний обстріл. 

І тоді всі люди ховались в метро. Для мене це був такий образ візуальний, концептуальний такого об'єкта, який рятує життя людей. 

Багато дизайнерів, художників по костюму надихаються саме архітектурою, коли створюють одяг.

«Київське метро - 2022», Фото: Маргарита Вертієвець 

Взагалі, в одягу основна функція – це захист. Зараз він ще обростає новими сенсами, але основна функція одягу – це захист від зовнішнього подразнення, від температури, від небезпеки. А метро – це архітектура, яка захищає людину буквально від смерті.

І я подумала провести такі дві паралелі – одяг і метро, і створила невеличку колекцію одягу. Створила ескізи костюмів, самі костюми, використала в них світловідбиваючу тканину. Тоді теж був такий тренд, який походив від потреби, бо був блекаут.

І я вирішила зробити такий акцент в цій колекції – додати такі елементи, які також рятують.

З таких маленьких деталей - крупинок складалася моя ідея. В таких мистецьких проєктах зазвичай немає чіткого шляху, плану, який ти собі вибудував і йдеш по ньому. 

По ходу цього шляху ти маєш прийняти багато-багато маленьких рішень, які не завжди видаються просто. 

Іноді мені роблять зауваження, що мої роботи перевантажені якимись деталями, усілякими такими крупинками, про які я кажу. 

Але по-іншому поки що не виходить, мені здається. Я не буду це поки що міняти. 

Надя, так, може це вже стиль? 

Можливо, можливо. 

«Київське метро - 2022», Фото: Маргарита Вертієвець 

Також був другий проєкт, називається «Одяг, що рятує».

Основна ідея була в тому, щоб адаптувати сучасний міський цивільний одяг аби носити на собі засоби першої медичної допомоги. Це турнікет, перчатки, термоковдру, клапан для серцево-легеневої реанімації…

Бо я живу в Києві і я багато спостерігала за людьми своєї інформаційної бульбашки, за просто людьми сторонніми, за молоддю, яка гуляє, працює, за військовими. 

Це спостереження за аудиторією, бо я, як митець, як дизайнер, я маю розуміти, для кого я роблю свої проєкти. Це оцінка цільової аудиторії. І я, роблячи якусь річ, я не можу її просто зробити й отак от видати у світ, виставити просто.. 

Я маю хоча б здогадуватися, кому це має сподобатись, хто це має оцінити. І от я бачила таку тенденцію, що військові, волонтери, або просто свідома молодь, або просто свідомі люди, носять з собою, ось ці засоби. Елементарний турнікет візьмімо. 

І це бувало ноу-хау - просто резинкою якоюсь примотано. Військових завжди видно - оця барсеточка, і там все ...
І я от почала думати, а що я можу зробити як дизайнер одягу, як художниця, корисного для суспільства. Бо у мене така якась мулька, я не можу просто зробити, мені треба зробити щось корисне, щоб воно мало якийсь сенс, щоб ним хотілося скористуватися. 

Тобто для більш ширшої аудиторії, а не те, що фешн-індустрія зазвичай пропонує? 

Ну, так. Я себе не дуже асоціюю насправді з фешном.

Я навчалась на факультеті декоративно-прикладного мистецтва. У цій назві закодовано те, що можна прикласти, це, що можна використати.

І от мені важко у фешн, і мені важко у високе мистецтво. Я прямо майстер декоративно-прикладного. Мені треба, щоб воно використовувалось.

Якщо річ, яку я створила, не використовується, у мене, наче, воно не моє.

Хоча мені здається, що створювати таку картинку, яку просто повісити можна, і воно буде красиво, гармонійно, це взагалі для мене щось таке нереальне. Я захоплююсь людьми, які таке роблять, а в мене таке не виходить. 

І я намагаюся... От зараз у мене такий етап, мені здається, коли я намагаюся спробувати зробити просто щось просто красиве, просто щоб повісити, і воно б мало цінність не тому, що його можна застосувати, а тому, що воно просто є. 

А повертаючись саме до тієї моєї роботи, то мені треба було, щоб воно мало цінність у використанні. 

Ну, і, власне, це ще підкріплювалося тим, що я ходила на домедичну підготовку. Я стала задумуватись: обстріли стають частіше в Сумах, в прифронтових містах… 

Але при цьому, що мене дивує, що, наприклад, в Києві люди нехтують своєю безпекою заради візуального образу. 

І я часто сама себе на цьому ловлю, що мені, наприклад, треба поїхати на роботу. Чи оберу я супер практичний одяг, де все продумано? Скоріше за все, ні. Я оберу щось красиве, що буде репрезентувати мене як особистість, що буде показувати, що я красива, я молода дівчина. 

І так багато людей робить. Тому що для людини одяг – це дуже часто репрезентація. 

Особливо для людей, які цікавляться модою, мистецтвом, для яких важливо показати, хто ти одягом. 

Обирають щось більш красиве, менш практичне. А у воєнний час менш практичне – це менш безпечне. І я хотіла створити щось практичне, красиве і з сенсом. 

Я зараз розумію, що воно підійде далеко не всім. Але ця річ може закрити потребу певної кількості людей - зокрема персоналу сфери обслуговування, вчителів…

"Одяг, що рятує", Фото:: Маргарита Вертієвець 

Я почала думати, як це можна зробити цікаво.

Треба не тільки, щоб кожна людина розуміла, що треба адаптовувати своє життя, свій стиль життя, свій одяг під те, щоб носити такі речі з собою. Треба і мені, як дизайнерці, створити щось, що спростить людині ось цю потребу.

І я зробила, в мене були колекції з семи штучок, я відшила три таких, як жилетки-нежилетки, сумки-несумки, в яких є кілька кишеньок. Було важливо зрозуміти, де носити ці речі, бо вони доволі об'ємні, щоб зручно, щоб вони не заважали, і були в доступності. 

Я створила кілька таких варіантів розміщення цих речей, кілька варіантів крою, щоб вони виглядали й красиво, і цікаво, і зручно. 

Вони в мене пошиті з цупкої джинсової тканини. Я їх прикрасила машинною вишивкою - лінійними рослинними орнаментами, простими доволі, тому, що ця вишивка походить з народного мистецтва, вона і не має бути сильно заумною. Це не повинно бути витвором мистецтва, це повинно бути саме практично, і в міру красиво. І ще важливо вона має бути доступна людям - щоб нею користувалися. І в цілому вийшла така колекція аксесуарів. 

Які свої досягнення вважаєш найуспішнішими? 

Власне, одне з них - це дипломна робота. Завдяки наполегливості викладачки академії Галини Василівни Забашти, роботу відправили на конкурс у Львівську академію мистецтв. Це був студентський конкурс дипломних робіт. І там вона займає перше місце - я отримала нагороду від Національної академії мистецтв України. Це, напевне, поки що найбільша моя нагорода.

А з останніх досягнень - у нас з моїми колежанками й з нашим вже колегою, а до цього це був наш викладач Андрій Миколайович Дученко, відкрилась виставка «Оксамитові амазонки» в Києві у Kirisenko Art Center. 

"Оксамитові амазонки", Надія Сікула, Катерина Шаповалова, Андрій Дудченко, Вікторія Мегалатій  

Це ідея нашого викладача Андрія Миколайовича, бо його дитинство пройшло в Криму, а мені не пощастило побувати в Криму за своє життя ні разу. І я, коли почула цю його ідею: на цих територіях були грецькі античні міста, і тому така тема з античною міфологією, мені сподобалось, і я, не будучи навіть в Криму ніколи, відчула ось цю ось потребу показати світу, умовно, цей сюжет.

Виставка присвячена спогадам про Крим, про Чорне море і такий оммаж на грецьку міфологію. Я з моїми подружками виступаємо в цьому проєкті як майстрині-вишивальниці.

Ми вишили кілька робіт саме для цієї виставки. Я в його рамках зробила пояс Іпполіти – цариці Амазонок.

Робота Надії Сікули “Пояс Іпполіти”. Фото: Оксана Курчанова  

Як велика війна змінила плани? 

Вона змусила мене їх створити. Бо у мене до цього не було плану, до війни.

Можливо, це пов'язане з тим, що коли почалася війна, я тільки виходила з підліткового віку. Коли почалася війна, план довелося створювати, тому що я залишилася сама.

Мені доводилося вирішувати своє життя самій. В той час, як до цього в мене поруч завжди були батьки.

Війна змусила задуматися про важливі речі, змінити свій світогляд кардинально. 

Багато дуже часу пішло на виховання в собі правильних принципів, правильних поглядів. Бо коли ти дитина, яка росте в російськомовному середовищі, а в мене багато знайомих російськомовних в культурному середовищі, з російськими музикантами, художниками, російськими фільмами. 

І воно сидить ось тут - глибоко. І війна змусила задуматись різко про це. Ну, напевне, треба говорити українською мовою, треба не слухати російську музику, треба робити щось корисне для своєї країни, бо не країна повинна тобі, а ти маєш створювати країну. 

Мені не подобається казати, що саме ця війна змінила, тому що, наче, це щось хороше вона зробила. Ні, мені здається, вона просто помістила нас в таке середовище, де довелося дуже різко і рішуче обирати сторону й обирати свої принципи, обирати свої погляди. 

А у творчості війна змінила, власне, ось ця моя клепка, що це має бути корисним і це має приносити користь. 

Бо до цього, я не пам'ятаю, чи були такі у мене бажання бути корисними, щоб моє мистецтво було корисним, мої захоплення були корисними, але саме війна показала, що це необхідно. І тому всі мої оці проєкти вони мають таку ідею - одяг що рятує, що моє мистецтво має рятувати, і не лише ідейно, а іноді буквально. 

А з Сумами якісь проєкти плануєш? 

Поки що ні, але дуже хочеться, насправді, дуже хочеться. Я думала про це. У мене з Сумами художні роботи більше - не одяг, не вишивка, а саме картини, малюнки. 

Поки що я їх нікому не показую: не було можливості, не було теми підходящої. Але, сподіваюсь, скоро щось вийде. Не в Сумах. 

Я живу зараз в Києві, поки що простіше в Києві знайти можливість. 

У мене зараз такий період, мені здається, ностальгія за Сумами. Я приїжджаю з Києва, я розумію, що не хочу їхати назад, я хочу тут. 

Я дуже люблю Київ, мені там подобається. Мені подобається цей темп, мені подобається бігти, подобається змагатись. 

Але в мене є потреба в сім'ї, в мене є потреба в цьому затишку, який тут. Навіть з тим, що чи не постійно виходи-приходи. Все одно до коріння тягне. До дому, до сім'ї, до місць дитинства. Це такі живі спогади. Я приїжджаю в Суми і я не можу спокійно йти вулицею. Будь-де, де я не йду, у мене ось так серце, бо у мене купа спогадів. І я не знаю, куди їх діти.

І я думаю, що саме в мистецтві я можу знайти, куди їх діти. Мені хочеться якось присвятити місту щось, присвятити роботу, присвятити якісь найближчі плани, рефлексувати ось на цю тему. На тему дому, на тему сім'ї, та тему спогадів, ностальгії ось цієї.

І весна дуже спонукає.

Іноді мені здається, що я не зробила щось вже визначне. Я себе в такий момент заспокоюю, що я хоча б хороша громадянка.

Що я хоча б роблю все, щоб бути достойною громадянкою держави своєї. І корисною.

Я ходжу на акції, я доначу. Я вчуся, я готуюся замінити… Сподіваюсь, що в мене стане на це сил замінити тих, хто зараз воює.

Я створюю мистецтво про Україну унікальне, яке в іншій країні неможливе.

Наприклад, ця моя робота про медичні засоби. Вона концептуально не може створитись десь крім України. Вона ідейно унікальна.

Тому що у Франції ні в кого не виникне такого рішення, бо немає такої потреби просто. І я хочу продовжувати бути просто хорошою людиною, хорошою громадянкою. Як мінімум.

А як максимум, то вже подивимося.

Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Не забудьте підписатись на наш телеграм-канал. Там ще більше оперативної інформації!