Блоги

26 листопада 2004 року. Студентам України присвячується

Я хвастун. Хвалитись у мене виходить. Але тут – є за що.

Мені того року випала велика честь командувати на Помаранчевому майдані цілим куренем.  Накази я отримував і зараз не скажу від кого. Тайна.

Курінь умовно складався з трьох сотень студентів: сумчани (їх було найбільше), чернігівчани, і група сміливих студентів з Франківська.

О 4-й ночі/ранку  я отримав просте і веселе завдання: - поїхати на залізничний вокзал, зайняти його і триматися до останнього. А жили ми на Експоплазі. Ну як жили – там були матраци на підлозі і там ми (тіпа) жили. Кастравоє мєсто, черговий, який стереже речі. Хоча там, я вам скажу, не крали. Такий настрій був.

ОК! Завдання отримано. Танкі грязі нє баятся. Так як тоді мобілки були у одного на десять – чверть студентів  у метро згубилося. Доганяли потім.

Приїхали на ЖД  вокзал. А там – усе у галубом. Приїхали веселі шахтарі із Донбасу. Типу антимайдан.  Відчуття – що їх тут мільйон. Строять сцену. Кажуть – яник виступатиме. Помаранчевих тіпа – нах.

Ми усі тверезі. А тут – запах перегару – за версту разіт. Я привичний. А діти? Боюсь провокацій. На нас дивляться, як на ворогів. Прапор України і помаранчеві накидки – ну як на биків красним.

Здорові дядьки – а у мене - діти! Куку! Нас триста – їх десяток тисяч. Як вам розклад?

Перше, що ми зробили – поставили коридорчики. На вокзалі (з боку макдональдса) 4 великих двері. І ми стали в дві лінії біля кожної з дверей, щоб типу – ви проходите мимо нас, бичитесь, нервуєте, але бачите – вхід контролюємо ми. Потім теж саме зробили з іншого боку.

Студентки були безстрашні і гнали на бикоту. Усіх довелося попереджати – без провокацій. Стоїмо і мовчим. Тіпа я тут архідєя.

1-й подвиг. Збігав до начальника вокзалу і заявив, що Революція мене призначила комендантом вокзалу. Ну, хто мене знає – па панятіям - я у донецьких вчився. Панти наше всьо.  Вимога – прибрати алкоголь. На щастя – Укрзалізниця вмєняєма. Через 15 хвилин алкоголь на вокзалі не продавали.

Браттям по разуму похмелитись стало нічим. У місті вони не орієнтується. Лише після обіду вони налагодили артілі, відправляли вмєняємих і скуплялися десь за периметром. До вечора п’яні були усі. Да, і тут же шустрі бабушки-киянки стали пропонувати їм самогон. Пішов бізнес. Але на вокзалі не продавалося навіть пиво і джин тоніки.

2-й подвиг. Зустрів поїзд зі Львова. Діалог типу: я тут комендант вокзалу. Хто у вас старший? Маю наказ від Ющенка усіх залишати тут (ну панти ви знаєте – наше всьо). Улі не ясно? Вони: - Так ми ж на Майдан! Підвищую голос: Ваш майдан зараз тут. Ви тут приїхали рятувати Україну чи на Привоз? Я старший ахвіцер.  Ну і провокація: хто ще не хоче вмерти за Україну? На галичан діє. Усі хочуть. Тим більше – бачать, що тут разкладєц на вокзалі не за нас.

Заводжу цілий ешелон нарваних. Розставляю у велике коло в кожному із великих залів. Речі – в середину. - А що робить? - Співаємо. Контрольний – гімн. Далі – «Ой у лузі…». Далі – просто щось українське.

Галичан – хрєн переспіваєш. Молодці. Львів тільки через години три почав повторюватись. Хто заморився – в середину периметра і відпочиває. Потім міняємось. Ну і для усіх, щоб було ясно з боцманським Есмеральдо. Доходить краще.

І так – півтори доби. Найкращий спогад про дівчат. Не хотіли мінятись – хоч вже і падали. От були хлопці, які питали: «а коли нас поміняють? - як здохнемо! Шо не ясно?» А дівчата мовчки трималися.

Завдання було виконане. Тисячі прихильників януквича – сотні нас. Але відчуття було – ми тримаємо вокзал.

А ще – сумчани – говорять з донецьким акцентом, бо теж східняки. Пішла розвідка – і повернулися з пайком, що видають шахтарям десь на околицях вокзалу. Виявилось – солдацький сухпай, з Міноборони. Збігали багато-хто. Вистояли в черзі (з голубими стрічками, із закосом під шахтарів). Принесли пайку до нас. Голодних не було, дякувати янеку.

Ще й передали на Суми, щоб Медуниця на сумському майдані крикнув: «Наші хлопці у Києві взяли трофеї. Янучар годують пайком, відібраних у солдатів. Ганьба!». І підтвердження. Рєзультати на ліцо.

Тепер найсмішніше. І найінтимніше. Дівчат кожного дня відпускали покупатися до киян. Пропозицій було – маса. Але ж я не можу відійти і на хвилинку. Відповідальність. І ось, до вокзалу не мився два дні. І тут – майже дві доби. І пам’ятаю відчуття себе – страшно немитим. Від цього – бажання не пускати до себе близько нікого. Тому-що мужик має бути: магуч, валасат і ванюч. А я поки тільки третє. Підходить дівчинка обійняти: - ну, ми ж змогли? А мені страшно обніматись.

А потім приїхали на Експо – я взяв дві двохлітрові бутилки води і тупо помився в туалеті. З шампунєм і милом. Переодягся в чисте. Виходжу, а тут Фельдшер наколотив бадяжку: півлітри коли і півлітра коньяку. Перший ковток. Красиві дівчата несуть поїсти. Піклуються. Ну! Ми вистояли? І просто розпирає від теплоти і щастя.

Цим ветеранам тої двіжухи зараз по тридцять. У них діти. Дехто з тих, хто був тоді зі мною вже й загинув на війні. Царство їм небесне. А живим щастя.

Діти мої, де ви? Я вас люблю. Слава Україні.

view counter
view counter

Цитата

В ОПЗЖ достатньо конструктивна позиція
Василь Хома
голова Сумської ОДА
view counter
view counter
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.