29 серпня сержант-контрактник військової служби, командир відділення інженерно-саперного взводу Юрій Бережний загинув під Іловайськом. Тим самим, який віднедавна уособлює страшну трагедію українського народу. Адже в тамтешньому смертоносному котлі урвалося земне життя багатьох патріотів, які стали на захист своєї країни і землі, своїх батьків, дружин і дітей.

Сліпий ворожий осколок, що влучив у голову бійця під час виходу з оточення, не залишив жодного шансу на порятунок.

Як і сотні однолітків, Юрій свого часу закінчив школу в рідній Чупахівці, здобув професійно-технічну освіту в одному з училищ Охтирки, служив у лавах армії. А згодом уклав контракт на проходження військової служби. І хоч у його родині військових не було, юнака ще зі школи цікавила армія.

У 2008 році пройшов трьохмісячні курси саперів, остаточно надавши перевагу саме цій спеціалізації. Юрій Бережний не помилився і не схибив жодного разу, він був професіоналом своєї справи.

Безпомилково діяв Юрій і в зоні АТО. Як розповідають друзі по службі, йому доручали най-складніші й найвідповідальніші ділянки, де ворог залишав міни. Тож в інженерно-саперному взводі знали: за ті ділянки і дороги, якими пройшов Юрій Бережний, можна не хвилюватися.

Сам загинув, а товариша врятував

Його ховали на День Незалежності України — 24 серпня. Коли священик завершував відспівувати героя, виглянуло сонце — яскраве, чисте, тепле. І чимось схоже на життя й долю самого Олексія Вербицького, вічно 25-річного солдата, який віддав своє молоде життя на світанку 21 серпня о 4.30 біля с. Старогнатівка на Донеччині.

Повістку з військкомату Олексій отримав 24 березня, а вже за кілька днів був у Миргороді на Полтавщині, де формувалася військова частина. Водій за фахом, він одразу влився у колектив, де швидко оцінили його товариськість і добрий характер. А невдовзі новосформований підрозділ вирушив на Донбас.

Неможливо підрахувати, скільки сотень чи тисяч кілометрів проїхав молодий солдат військовими дорогами Донбасу. Однак достеменно відомо: ніхто й ніколи не чув від нього жодного нарікання на труднощі чи якісь негаразди. Навпаки: сам підбадьорював товаришів по службі, підтримував і допомагав у важкі моменти, обіцяв по закінченні війни запросити їх у гості до рідного села, яке надзвичайно любив.

…Машина, в якій їхали бійці та Олексій на пасажирському сидінні, потрапила під важкий мінометний обстріл. Один снаряд влучив прямісінько в автомобіль. Від вибуху водія затисло між кермом і спинкою сидіння. Олексій одразу ж кинувся рятувати пораненого товариша. І коли витягував, інший снаряд накрив самого Олексія.

 Охтирський реквієм

Віднедавна селище Чупахівка та село Оленінське, звідки родом герої, в зоні особливої уваги, бо саме там нині живуть їхні рідні.

«Загибель, пов’язана з виконанням обов’язків військової служби». Цей лаконічний рядок у похоронках, що одержали сім’ї, відлунює особливим болем і щемом. Охтирський реквієм увібрав вічну пам’ять про земляків, які, віддавши свої життя за всю Україну, назавжди залишились у рідній землі.

Ігор Скібчик