- Анно, як ви зустріли ранок 24 лютого?

- 24 лютого ми були на зборі в Сянках на Львівщині, готувалися до виступу на Кубку Європи (Кубку IBU). Коли розпочалася війна нам сказали зібрати речі і що ми, швидше за все, поїдемо додому. Однак додому (на Сумщину) я так і не потрапила, бо дорога була така, що не знали чи зможемо доїхати. Тому переїхали до Тернополя на лижну базу. Я, Надя Бєлкіна та дві сестри Дмитренко: Христина і Лєра вирішили жити у дідуся Марії Кручової, яка раніше теж бігала.

- Як покидали Україну росіянки, що були у складі нашої збірної?

- Так, ми були разом на зборі в Сянках. Не було лише Сідорової, яка, здається, на карантині. В той же день, 24 лютого вранці, десь о 10, дівчата почали думати над тим, аби покинути Україну та дістатися додому.

Як я розумію, вони попросили допомоги у президента федерації, аби вони могли безпечно виїхати. Він домовився, аби доставити їх додому. Зрозуміло, що не напряму через російсько-український кордон, а транзитом через Польщу чи Угорщину, точно не знаю. 

- Чи вдалося з ними ще поспілкуватися 24 вранці?

- Ці години вранці 24 лютого ми провели в нормальній обстановці, всі розуміли, що ми люди. Дівчат цікавило питання якомога швидше покинути Україну через небезпеку, ми ж більше цікавилися нашими родинами: де вони і чи все з ними в порядку.

- Ви з Сумщини, яка була однією з гарячих точок. Чи вдалося вашій родині виїхати та як підтримували зв’язок увесь цей час?

- Ні, моя родина не виїжджала, а залишилася вдома у Глухові. Мати відмовилася виїжджати, бо не могла покинути собак та невелике господарство, хоча подруга і пропонувала забрати маму та мене до себе в Чехію.

Я категорично не розглядала питання виїзду закордон. Єдине бажання було якнайшвидше потрапити до мами. Розумієте, у нас з двох сторін від міста - російські митниці: 12 кілометрів від однієї, 40 від іншої. Просила маму постійно тримати мене в курсі подій. Мабуть, Бог почув мої молитви і у них все тихо.

- Чи підтримуєте спілкування з молодими спортсменами і спортсменками з Сумщини, які залишалися в межах області впродовж цього часу. Чи знаєте про спроби федерації допомогти їм?

- Знаю, що Єва Мартиненко, з якою разом бігали естафету за Сумську область зараз, здається, в Словенії. Але якось так склалося, що більше ні з ким не підтримую тісних зв’язків, тож нічого з цього приводу сказати не можу. 

Спортсмени з Глухова, як я розумію, всі вдома. А до Словенії виїхали, як я розумію, ті, що були на заході України. До гарячих точок за ними ніхто би не поїхав.

- За останні два тижні з’явилася інформація, що у натуралізованих спортсменок з росії та українок відрізнялися умови, підхід до них та заробітна плата. Чи так це?

- Так, відрізнялися. У нас є основна зарплата - від міністерства. Хтось має ще ставку в силових структурах. Дехто має і доплати від регіонів, але за це говорити не можу. Перед олімпійськими іграми також маємо олімпійські стипендії, орієнтовно 300 доларів, які отримували частина спортсменів, зокрема і я. Також є преміювання від федерації, яке виплачує президент.

Багато хто не отримує федеративних коштів (не всі) та живе лише на зарплату в міністерстві. А росіянки, наскільки я знаю з особистих розмов з ними, отримують щонайменше 300 доларів на місяць і до 800-1000. 

Колись Володимир Михайлович (Бринзак) виплачував і мені, але лише 3 місяці суму в 300 доларів, після чого позбавив з формулюванням “за надмірну вагу”.

- Як відбувалося спілкування з росіянками? Чи було в чомусь помітно, що вони вважають різницю в ставленні до них і до вас закономірною?

- Можна я не буду відповідати на це питання? Скажу, що так різниця була. Коли до нас прийшло троє дівчат мого віку, Катя (Бех), Оксана (Москаленко) та Настя (Рассказова) з тренером, то вони, до прикладу, жили у двоповерховому будинку поблизу лижної бази, а не на ній перший час, десь до року часу. Потім вже дали кімнати на лижній базі.

Ще щодо ставлення. Наша болюча тема - тренувальні костюми. Нам дають один, він протирається, особливо штани. Просиш, натякаєш, що треба оновити. У відповідь: “Нема, де я вам візьму”. Коли приїхали росіянки, то вони були екіпіровані усім, що тільки можна. А нам немає. Коли приїхала Даша Сідорова, то, попри спортивний карантин, її возили з нами на закордонні збори, з тими, хто виступав на IBU. А дівчата, такі як Лєра чи Христина Дмитренко сиділи вдома, хоча, можливо, теж хотіли поїхати закордон тренуватися в кращих умовах чи виступити на IBU.

- Якщо спортсменкам не вдається виїхати на збори закордон чи можна їх чимось замінити в Україні, зважаючи на нашу біатлонну інфраструктуру?

- Розумієте, замінити можна, але нам потрібна гірська підготовка. Є у нас непоганий комплекс в Сянках, щось будують в Буковелі, хоча ніяк не добудують. Їздимо на змагання, а живемо в Ворохті.

До речі, цікавий факт: ми живемо в Ворохті, звідки до старту їхати хвилин 40-50, а росіянки жили в Буковелі, у кращих умовах та близько до траси в межах хвилин 10.

Те, що підняли бунт проти Бринзака - це, на мою думку, справедливо. Адже дівчата росіянки реально були з нами на зборі, не знаю для чого йому було брехати. Ще, особливо, коли вони мовчать, ніяк не висловлюють своєї позиції. Їм вже і натякали, що ви ж хочете бути з нами, покажіть свою позицію, казали їм прямо, виступали з цим публічно в своїх соцмережах.

Особливо прикро за Москаленко, бо ми з нею спілкувалися, дружили, а вони мовчать. Знаєте, ми читаємо новини, переживаємо за свої сім’ї. А вони мовчать, Катя (Бех) позакривала свої історії в інстаграмі від українців, аби ніхто не бачив як вона там живе далі: тортики пече, чи що вона там робить. Вони кажуть, що в них інстаграм не працює, але все працює, а вони мовчать.

- Чи можливе їхнє повернення до виступів у складі збірної України?

- Я, мабуть, скажу вам за всіх: ніхто їм радий не буде. Ми всі були як команда і справді чекали від них хоч якогось слова підтримки. Переконати хоч одну людину з росії - вже щось. А вони медійні люди, могли би це зробити. Ми хотіли цієї підтримки, але не дочекалися.

Тарас Жеребецький, Kamp-Sport